Олександра Шутко - Гарем османських султанів. Доба «жіночого султанату»

Влада Сафіє, яку османи ще називали «валіде-падишах», вплинула на подальшу долю правлячої династії. Саме зі смертю її онука Ахмеда І, за якого вона ще намагалася втручатися у державні справи, настав час смути, коли яничари силою скидали з трону султанів.

Досягнення могутніх попередниць перевершила фаворитка Ахмеда І, Кьосем, яка стала не лише його законною дружиною, а й валіде двох синів Мурада ІV, Ібрагіма І та ще й онука – Мехмеда ІV. У тіні її авторитетної особистості загубилися постаті матерів султанів Ахмеда І, Мустафи І й Османа ІІ, яким присвячено окремий розділ книги.

Щоправда, під час боротьби з Хатідже Турхан – матір’ю малолітнього Мехмеда ІV, влада його бабусі Кьосем почала слабнути. Згодом, замисливши здійснити палацовий переворот, її не без участі невістки брутально стратили. Відтак 25-річна Хатідже Турхан почала виконувати обов’язки регента за 9-річного сина Мехмеда ІV, тобто фактично правила Османською імперією. Проте своїм головним завданням вона вважала знайти самостійного великого візира, який міг би впоратися з державними справами. Ним став Кьопрюлю Мехмед-паша, з приходом якого до влади закінчилася доба правління жінок, що почалася з однієї українки Хюррем (Роксолани), а завершилася іншою – Хатідже Турхан (Надією).

У відблиску доби «Жіночого султанату» минуло життя фаворитки Мехмеда ІV, Гюльнуш, яка стала валіде двох султанів Мустафи ІІ та Ахмеда ІІІ. Хоч вона і не була їхнім регентом, оскільки її сини зійшли на трон повнолітніми, проте мала вплив на державні справи. До неї дослуховувалися султани, коли йшлося про державні призначення та навіть війну із християнськими державами – Московією та Венецією.

Нагадуванням про «Жіночий султанат», який тривав упродовж XVI–XVIІ століть, є чимало благодійних проєктів могутніх валіде. Роксолана задля поліпшення життя османів побудувала мечеті, школи, їдальні для бідних, хамами та лікарню. Її приклад наслідувала невістка Нурбану, яка у храмовому комплексі в Ускюдарі відкрила ще й бібліотеку. Кьосем і Хатідже Турхан свою благодійність приправили підприємницьким хистом, зводячи для торговців хани й базари, з яких отримували прибутки для функціонування мечетей та інших соціальних проєктів. Скромнішими, але чисельнішими були благодійні проєкти Гюльнуш, які також містилися на території Кам’янця-Подільського й Хотина. Тому не дивно, що османи вважали цих жінок берегинями династії.

Назва «гарем» походить від арабського слова «харам» і означає – «заборона», «заборонене місце». Так називали жіночу половину султанського палацу, яка містилася у його третьому дворі. За двері гарему не мав права зайти жоден чоловік, окрім султана та служників-євнухів. Останніми були переважно африканці із Судану, яким відтинали статеві органи православні християни з Ефіопії та копти з монастирів Єгипту. Білошкірі євнухи походили з балканських і кавказьких родин, що не могли сплатити джизьє (податок з іновірців). Їх хлопчиками привозили до султанського палацу в Стамбулі, де лікарі-євреї проводили операцію з кастрації, бо закон забороняв це робити мусульманам. Пророк Магомет зауважив: « В ісламі кастрація можлива тільки у формі посту ».

Імперія багатіла, зростали вимоги жінок до комфорту, у монарха більшало нащадків. Це стимулювало попит на кастратів. У другій половині XV століття в гаремі працювало 20 євнухів, на початку наступного століття – 40, далі часом і по 600–800.

Серед видів кастрації були позбавлення яєчок, пеніса або всього разом. Євнухам відрізали яєчка до середини XV століття. Тоді ж султан Мехмед II – завойовник Константинополя, побачив, як мерин покриває кобилу. Відтоді служити до султанського гарему брали тільки чоловіків із повністю видаленими статевими органами.

Для перетворення обирали хлопців, у яких ще не почалося статеве дозрівання. Ідеальним віком вважали 8 років. Жертву прив’язували до столу, орган перетягували мотузкою і різали гострим лезом. Рану припікали розжареним залізом або заливали смолою, у канал для виведення сечі вставляли бамбукову трубочку. Потім дитину на кілька днів закопували по шию в гарячий пісок.

Загоєння і нестерпний біль при сечовипусканні тривали кілька місяців. Чимало кастрованих помирало від шоку, втрати чи зараження крові. Серед десяти прооперованих хлопчиків виживав лише один. Тому вартість євнуха була вдесятеро більшою за звичайного раба. Після кастрації чоловіки набували тонкого голосу, жіночних рис і будови тіла, а також довічних проблем із сечовипусканням. Тому про наближення євнуха у гаремі можна було почути здаля, через їдкий аміачний запах, який утворювався внаслідок нетримання сечі. Для того, щоби помочитися, євнухи носили в тюрбанах срібні трубочки, які прикладали до місця відтину пеніса.