Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

А тим часом на Марка чекав батько. Розгнівано впхнув його в кімнату до Стефана й сердито випалив:

– Роз’їдуться гості – отоді я тебе і вилікую, і висповідаю!

Утомлений хлопець лантухом звалився на постіль. Міцний сон здолав його, і він навіть не чув, як на світанку високий гість піднявся разом зі своєю охороною та вирушив у дорогу. Мертву вовчицю байдуже викинули з клітки, а Ганна тихо звеліла прислузі закопати її від гріха подалі. Коли в маєтку вляглася веремія, Кшиштоф наказав пахолку розбудити Марка й вивести його надвір:

– Отепер розповідай усе: і про навчання в єзуїтів, і як це тобі прийшло в голову викрасти вовчицю в коронного гетьмана!

Батько сидів на дубовій лаві, широко розвівши коліна й важко впершись на них руками. Розлога яблуня схиляла над ним свої гілки, всипані ніжно-рожевим цвітом, та не до краси було Якимовським.

Син дивився на батька безбоязно, уперше виказуючи непокору. Аж тепер Кшиштоф зрозумів, чому дід так недолюблює Марка – бо той як уб’є собі щось у голову, то ніхто звідти нічого не виколупає. Навіть зараз він йому заперечив:

– У своєму маєтку не дозволю знущатися!

– Ти ба як заговорив – «у своєму маєтку»! А ми тут хто – гості? Ти бодай розумієш, що міг би з нами всіма зробити розлючений гетьман? А Пулавський? Та він тільки шукає приключки, як би з когось крові попити! Ні, я бачу, що ти нічого не второпав! Тяму треба мати, коли змовчати, а коли сказати!

Кшиштоф нетямився від люті. Такого батька Марко зроду ще не бачив. Тож коли той наказав всипати синові батогів, челядь аж заніміла від подиву.

– Проси прощення! – гарячково шепотів Стефан.

Він любив свого брата, і зараз йому до сліз було жаль, що не вберіг його від необачних учинків. Ганна, яка саме виходила з комори з новою макітрою в руках, сполотніла: чоловік іще ніколи не здіймав руку на синів. Вона благально глянула на Кшиштофа, та його важкий погляд обдав її несподіваним холодом. Ганна враз зрозуміла, що варто їй заперечити – і гнів чоловіка виллється на всіх. При першому ж ударі по спині сина макітра випала в неї з рук і, вдарившись об східці, розбилася на черепки. Але Ганна на це навіть не звернула уваги. Вона щосили стиснула долонями обличчя, тамуючи крик. Та Марко затявся: сльози вовчиці досі стояли в нього перед очима. Він звивався, верещав під батогами, та визнати свою провину не хотів.

– Що ж, я навчу тебе відповідати за свої вчинки: посидиш три дні в темниці на самій воді – отоді побачимо, якої заспіваєш!

Ганна тільки руками сплеснула від рішення чоловіка, та перечити йому не стала. Хоч як їй боліло серце, розуміла, що шибеника треба провчити. Подивилася на нього жалісливо.

– Сину, сину! Важко тобі доведеться в житті!

Кшиштоф завів Марка в темницю, поставив глек з водою.

– Двері залишаю відчиненими. Визнаєш свою провину – виходь. А ні – то аж за три доби!

– За єзуїтів каюся, а за вовчицю – ні!

Батько мовчки вийшов, а син залишився з гіркими роздумами. Та сумував він рівно до обіду. Коли ж вітер приніс йому у відчинені двері пахощі смаженого та вареного, то взявся співати. Співав усе підряд: українські пісні, польські, а на вечір навіть затягнув релігійні псалми.

Служниці посміювалися спочатку тихенько, а потім і голосніше. Їхні пани так переживали за непокірного сина, що ходили зажурені та опечалені. Марко ж, навпаки, був такий веселий, ніби спав на пухових перинах і їв смаколики.

Хоча всім заборонили приходити до нього в темницю, наказ не поширювався на псів і котів. А вони позлазилися до нього й зігрівали своїм теплом. Руда кішка Мурка навіть миші йому носила й тицяла в обличчя: мовляв, дурню, дивись, як їжа добувається!

Уночі йому хтось тихцем підкинув сопілку, мабуть, хвилюючись, аби він не захрип від співів. На сопілці виводити мелодії його навчили пастушки, тож наступні дві доби маєток слухав заливисту гру шибеника. З темниці він вийшов охлялий, проте безжурний. Виструнчився перед батьками і, браво стукнувши підборами, голосно гукнув:

– Присягаюся чесно та віддано відвідувати єзуїтську школу й не тікати із занять.

Кшиштоф, зважуючи, зміряв його поглядом і покликав у зброярню. Пильно вдивляючись у змарніле після темниці лице, сказав суворо й урочисто:

– Хоч і незадоволений я твоїми дурними витівками і малий ти ще, лише десять років маєш, та бачу, що серце твоє буде міцне, а воля – непохитна! Що ж, у наш суворий час кожен має вміти захищати себе, своїх рідних і нашу святу землю! Досить тобі шаблею махати, дарую тобі кончар – меч, яким озброєні гусари!