Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

Усі по-своєму чекали Стефанка, ненастанно поглядали на дорогу, та коли він нарешті приїхав, його ніхто не зустрів.

Був саме холодний весняний вечір. Стояв початок квітня, та природа ніяк не хотіла дарувати людям тепло, натомість щедро засипаючи їх снігом, який супроводжувався в’їдливою сльотою. Ганна нездужала й раніше звичайного пішла відпочити в спальню. Марко й батько сиділи в затишному кабінеті біля палаючого каміна, який кидав навсібіч миготливі відблиски. Розмова точилася про новий похід королевича Владислава на Москву. Подейкували, що там він опинився в дуже скрутному становищі. Батько згадував і невдалий похід короля Сигізмунда ІІІ, який майже два роки простояв під Смоленськом, і козаків, війна яких з Османською Портою ставала все успішнішою.

За розмовою ніхто з них і не почув, як до будинку під’їхала довга валка підвід на чолі з розкішною каретою. Двері тихо прочинилися, і на порозі постав Стефан. Почувши батьків голос, він швидко пройшов до кабінету. Кшиштоф і Марко завмерли: Стефан був такий схожий на батька, що здавалося, ніби їх двоє водночас раптом опинилося тут, тільки один молодий та усміхнений…

Мить заціпеніння минулася, і обоє кинулися до дорогого гостя. Вони обіймалися, ляскали по плечах, тиснули руки… у кабінеті здійнявся галас.

– Приїхав! Нарешті! А ми всі очі за тобою видивили. А де ж це той клятий Іван, що мав сидіти в передпокої? – гнівно вигукнув Кшиштоф.

– Та він заснув, бідолаха! – усміхнувся Стефан.

– Має, бусурман, щастя, бо в інший день не пожалів би ледацюгу, а так, на радощах, хай йому грець – прощу!

– Ану, Стефку, хто з нас вищий? – примірявся до брата Марко. – І як тобі в Італії, сподобалося чи ні?

– А Люблін, Люблін як там? Мабуть, покращав, розбудувався? – це вже допитувався батько.

– Тихіше ви, сороки, здійняли галас, ніби Стефка ніколи не бачили! – раптом у кабінеті почулося буркотіння Якимовського-старшого. – Оце діждався шани на старості літ: немає кому нi з екiпажа допомогти вибратися, ні зустріти по-людськи, ні нагодувати гостя з дороги! Стефанко погнався, як оглашенний, і ви не кращі!

Кшиштоф зніяковіло подивився на батька, який, спираючись на вишукану палицю з головою лева, утомлено опускався в крісло.

– Добре ж ви гостей зустрічаєте, – усе ще гнівався старий, та в голосі його відчувалося задоволення від тієї радості й навіть деякої розгубленості, яку викликав їхній приїзд.

Кшиштоф шанобливо підійшов до нього.

– Здрастуйте, батьку! Вибачте, що не зустрів вас. Я від несподіваної появи Стефана аж розгубився. А як же це ви зважилися на таку далеку дорогу? У ваші літа та з вашим здоров’ям?

– Ти за моє здоров’я не дуже ще журися! Старого Якимовського не так просто здолати! Знаю я вас, схизматів: думаєте Стефка назад до себе переманити? Оце вже ні! Досить з мене того, що я тебе сюди колись відпустив! Але свого внука найстаршого я вам нізащо не віддам! – Старий аж ціпком пристукнув по підлозі. – Он який він у мене орел! Ні, вам його нізащо не забрати! – У словах дiда звучала неприхована гордiсть, і всі знову подивилися на Стефанка.

Він здавався і схожим, і не схожим на того дванадцятирічного хлопчика, якого вони пам’ятали. Тепер перед ними стояв широкоплечий юнак, високий, з упевненим поглядом сірих очей, у вишуканому одязі, який підкреслював міцно збиту поставу. У цю ж мить почувся розпачливий зойк:

– Синку, приїхав! – Ганна, зачувши в домі метушню, заспішила до кабінету й стала на порозі, бліда від хвилювання, відчуваючи, як усю її огортає несподівана слабкість. Вона вхопилася однією рукою за одвірок, а другою – за серце, відчувши, як підкошуються ноги. Лише кілька кроків було до сина, та ступити їх у неї забракло сил. Стефан умить опинився коло неї і, обережно підтримуючи, допоміг сісти в крісло. Непрохані сльози накотилися матері на очі – і вмить перед нею все розпливлося.

Одинадцять довгих років вона не бачила свого сина і зараз, коли така довгоочікувана зустріч настала, не могла ні розгледіти його, ні сказати бодай щось. Навіть старий свекор, який усе життя її недолюблював, несподівано розчулився, побачивши щире хвилювання за його вихованця. Син присів біля матері на підлогу, гладячи її руки й благаючи заспокоїтися, Кшиштоф тер очі, які чомусь почали пекти, а слуги, які стояли на порозі, зацікавлено розглядали молодого шляхтича. І тільки Марко згоряв від нетерпіння: він хотів, щоб уся ця веремія якнайшвидше скінчилася, і тоді він зможе вдосталь наговоритися з братом.