Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

Марко аж занімів від несподіванки: не чекав від розгніваного батька такого коштовного подарунка. Він обережно торкнувся важкого довгого меча, легенько провів пальцями по його гострому блискучому лезу й аж тоді взяв до рук. Міцно стискаючи заважку ще для нього зброю, підняв меч догори, потім притиснув його до свого розпашілого чола.

– Клянуся, батьку, що ніколи не осоромлю честь роду Якимовських! Буду боротися за волю до загину!

Ці слова він і вибрав своїм девізом: «За волю – до загину!» А Кшиштоф зрозумів, що, якби історія з вовчицею повторилася, його впертий Марко зробив би так само!

Син пішов до схвильованої матері, а тим часом батька обсіли інші важкі турботи. Кшиштоф не сповідував фанатично католицизм, як його батько та більшість польської шляхти на чолі з найсвітлішим королем Сигізмундом ІІІ. Він, маючи м’яке серце та природжене відчуття справедливості, не дер зі своїх селян останню шкуру. Повинності, які вони платили, встановив доволі помірними, тоді як в інших селах після Люблінської унії 1569 року становище селян різко погіршилося. Люди Якимовського дякували Богові та своєму панові, який ставився до них по-людськи.

Але це ж і було для Кшиштофа причиною непорозумінь з батьком та недоброзичливих поглядів сусідів, від яких селяни часто-густо тікали на Січ, Сейм, у верхів’я Псла чи Дике Поле. Та що б там хто не говорив, а він твердо знав і бачив: селяни стояли пліч-о-пліч у безкінечних сутичках з татарами, і це вже були не просто хлопи, а вірні товариші в бою. Мабуть, саме тому татари обминали стороною його маєток. Хоча він і не надто укріплений, як Бар, та його вишколена охорона насторожі вдень і вночі, а в бою показувала вміння справжніх воїнів.

З батьком Кшиштоф поладнав, коли запропонував торгувати худобою, шкірою та воском, яких удосталь в Україні і які так цінували в Польщі. З Любліна Стефан привозив сукна, що мали широкий попит не тільки в шляхетства, а й у міщанства та духовенства. Стефан на цій торгівлі швидко розбагатів і вважав за краще не помічати Кшиштофових дивацтв, тим паче кожного разу, коли навідувався до сина, той влаштовував гучні бенкети на його честь.

Але найбільшим заспокоєнням для старого був улюблений онук Стефко. Старий з нетерпінням лічив дні та місяці до його дванадцятиріччя. І коли нарешті діждався, то, незважаючи на свої немолоді роки, знову вирушив у далеку дорогу, щоб особисто забрати улюбленця у свій родинний маєток. І Ганні, і Кшиштофові було важко розлучатися із сином, але обоє розуміли, що дід віддасть йому не тільки все своє багатство, а й свою любов. Спочатку відчували самотність у домі без улюбленця Стефанка, але і батьки, і Марко із часом звикли до розлуки.

Промайнуло 11 років. Стефан, як і мріялося його дідові, закінчив єзуїтську школу, а після неї – Міланський університет в Італії. Він весь був утіленням дідових мрій і аж тепер, опанувавши науку, отримав дозвіл відвідати батьківський дім. Звістка про синів приїзд викликала в маєтку Якимовських страшенний переполох: у домі все чистилося, милося, витрушувалося, лагодилося… Поповніла, трохи постаріла, але з тією ж м’якою, негаснучою вродою Ганна невтомно бігала з кімнати в кімнату, віддаючи накази численній челяді:

– Начистіть до блиску срібні сервізи! Одарко, Гафіє, позбивайте подушки й перини! Та килими витріпайте як слід!

Найменший бруд завдавав їй розпачу. Марко в такі хвилини підходив до матері й заспокоював:

– Годі, мамо, спочиньте! У домі й так усе блищить і сяє, а ви зіб’єтеся з ніг і ще до приїзду Стефана зляжете в ліжко!

Тільки це примушувало Ганну хоч трохи вгамуватися. Спостерігаючи веремію, яка здійнялася в домі, Марко й сам відчував у душі занепокоєння: «Цікаво, який же зараз із себе Стефанко? Вищий чи нижчий від мене? І як він зустрінеться зі мною? Чи не буде занадто чванитися? Адже скільки світу побачив Стефко, скільки знає всього, а моя освіта так і закінчилася в пана Юзефа…»

Марко підходив до дзеркала: звідти на нього дивився ставний юнак з гарячим поглядом блискучих карих очей і непокірними пасмами русявого волосся. Намагався уявити, чим же схожий на нього буде Стефан. Кшиштоф, якого майже не здолали роки, а лише густо вплели сивини у волосся та проорали чоло новими зморшками, теж із хвилюванням чекав синового приїзду. Він душею приріс до чарівного Поділля, та Люблін був його молодістю, де промайнули юнацькі роки, де пізнав перше кохання, уперше одружився і вперше зазнав справжнього горя. Тому Кшиштоф так хвилювався: старший син Стефан ішов його слідами. Він жив у тому ж будинку, їздив тими само дорогами, зустрічався з дітьми батькових друзів. Кшиштофу іноді здавалося, що Стефан – це він у молодості. Про це він не раз мріяв довгими холодними вечорами, це зігрівало серце в нудні осінні дні.