Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

Марко зрадів, що ніхто його не помітив і, скрадаючись, підійшов до вовчиці. Вона немов чекала на нього: очі її ніби стежили за ним, та в них не було лихого вогню. Навпаки, у них уже проглядала потойбічність. Марко бачив такі згасаючі погляди й знав, що вовчиця скоро помре. Та відчув її нездоланне бажання позбутися клітки й померти на волі, у рідному лісі!

Щось дивне коїлося цього вечора з Марком. Він не міг думати ні про що, окрім цієї сіроманки. Щось болісно тиснуло йому в грудях, штовхало до зухвалих учинків – і зрештою він зважився. Залізний засув, на який була зачинена клітка, відсунувся легко й майже нечутно. Він відчинив хвіртку й завмер, згадавши, як вишкірилася вовчиця на гетьмана. Його очі зустрілися з вовчими – і страх зник. У погляді сіроманки було стільки болю та страждання, що всі сумніви розтанули, як сніг на сонці. Він протягнув руку. Вовчиця ткнулася гарячим носом у його долоню. Марко обережно витягнув її з клітки, поклав на траву й пригинцем подався до воріт. На варті стояв дядько Іван. Хлопець гукнув до вартового:

– Дядьку, вас мати кличе на хвилинку!

Дядько Іван здивувався, що панич звертається до нього, та слухняно пішов у двір. Марко ж узяв вовчицю на руки й вибіг за ворота. Від бігу він швидко захекався: сіроманка була хоч і худа, а все одно обривала йому своєю вагою руки. Їдкий сморід брудної шерсті, крові та гнійних ран виїдав очі. Довгі лапи звисали додолу й плуталися йому в ногах, голова безсило схилилася набік, і він уже не знав, чи вона жива. Проте вперто біг, а діставшись узлісся, обережно поклав її на траву.

Пошматовані вуха сторожко заворушилися-нашорошилися. Вовчиця звела голову, глибоко зітхнула і, побачивши над собою дерева, тихо заскімлила. Марко здивовано дивився на неї і не вірив сам собі: уже не дощові краплі, а справжнісінькі сльози виступили на її очах. Вовчиця витримала всі цькування і була незламною у своїй дикості, бо воля для неї понад усе. У ній нуртував дух одвічної лісової стихії і сили, яку їй давав прадавній ліс…

Як може бути здатна на таке лісова тварина? Хлопець сидів поруч із сіроманкою, глибоко вражений побаченим. Здавалося, сьогодні йому відкрилася дивна таємниця рідної землі.

Що ж у цій волі таке, що навіть вовки йдуть на смерть заради неї?..

Він оглянувся навкруги: усе навколо як учора й водночас зовсім інше – жорстокіше, а не справедливіше… Марко ніби враз подорослішав. Він торкнувся вовчиці, а вона востаннє дихнула лісовим повітрям і тихо померла. Хлопець сидів у заціпенінні, та з глибокої задуми його мов розбудили плач переляканої матері й сердита лайка жовніра, який стеріг вовчицю.

Коли вартовий прийшов до Ганни й сказав їй про Марка, жінка одразу ж здогадалася, що затіяв її шибеник. Побачивши розгубленого жовніра, котрий стояв біля порожньої клітки, вона побігла разом з ним. Дякувати Богу, ніч була місячна, а слід в’юнився болотом по забрудненій і прим’ятій траві, тож вони швидко наздогнали втікачів.

Мати заливалася слізьми, обціловуючи свого шибеника, а жовнір тішився, що знайшов вовчицю, хоч і здохлу. Від їхніх голосів, лагідного й гнівного, у Марка аж голова пішла обертом.

– Господи, дякую тобі, що допоміг мені знайти мого шибеника! Синочку, ти цілий? Вовчиця тебе не покусала? Що ж ти затіяв? Сил моїх уже бракує на твої витівки! Ще тільки вчора в наших краях татар бачили, а сьогодні ти сам посеред ночі до лісу подався!

Вона то обціловувала свою кровиночку, а то сердито ляскала по потилиці, то плакала, а то сміялася.

І жовнір не мовчав – гнівно дорікав:

– Не маєте ви совісті, паничу! Та через ваші витівки мені б завтра голову зняли з пліч! – Він закинув вовчицю собі на карк. – Матко Свєнта! Дякую тобі, що вказала мені, де ця тварюка лежить!

Вони побрьохкали болотом назад до маєтку. А коли вийшли на поле в примарному світлі місяця, Маркові враз стало дуже страшно. Він злякався до нестями людської жорстокості, лихих татар, які можуть вирізати його рідних, і навіть себе самого. Злякався, що ніколи вже світ не буде таким радісним і світлим, як до вчорашнього дня. І він теж зашморгав носом, радіючи, що ніхто не бачить зараз його пекучих сліз.

Діставшись домівки, жовнір з полегшенням закинув мертву вовчицю в клітку й брязнув залізним засувом. Здавалося, ніхто не побачив пропажі. Проте за стайнею, не помічений ніким, стояв Пулавський. Злоба й ненависть горіли в його очах, адже з рук вирвали забавку, на яку він мав свою, особливу й таємну надію… Ніхто в цю мить і не здогадувався, якої шкоди завдав хлопчак шляхтичу. У цей темний та непевний час, коли землею котилися війни, епідемії та голод, кожен сам рятувався як міг. Пулавський знайшов підтримку в тієї жменьки панства, яка захоплювалася чорними месами – обрядом прихильників темних сил. Саме тому він так і зрадів, коли вдалося полонити вовчицю – вожачку зграї. Таку нечасто й побачиш, а взяти живцем і взагалі майже неможливо! Здійснивши таємне жертвоприношення, набувши магічної могутності та заручившись підтримкою нечистих сил, шляхтич мав забезпечити своє збагачення та просування до вельмож, наближених до короля. Що ж, він уміє мстити! Це мале щеня ще не раз поплатиться за свій необдуманий вчинок!