Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Євген Вдовиченко

© Афанасієва О. М., 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Серед ночі Марко прокинувся від добрячого стусана в спину. Штурхнув його крізь сон старий Янек. Чухаючи вдарене місце, невільник скрутився калачиком, намагаючись повернути приємне сновидіння. Та хоч як старанно він заплющував очі – сон не йшов. Ох, а щойно ж біля нього була сміхотлива Ядвіга. Вона щільно притулялася до його плеча, і над ними здіймалася веселка після літнього дощу, а на душі бентега й радість…

Кайдани глухо дзенькнули, коли поворушився. Очі мимоволі розплющилися. Ні-і, як не старайся, а вже не заснеш. Марко роздратовано глянув на свого сусіда: уперше за пів року такий сон приснився, а тут розбудили! Він повернувся на спину. Навколо уві сні стогнали, зойкали, схлипували, щось вигукували, голосно хропли прикуті галерники й тихо хлюпали хвилі, погойдуючи дерев’яний корпус галери.

Марко лежав, марно дивлячись у зоряне небо, сподіваючись на сновидіння. По небу пропливало світле мереживо хмарин, які гнав пустотливий бриз. І враз Маркові до нестями захотілося стати таким само легким і безтілесним, висковзнути з важких кайданів і полетіти далеко-далеко, у такий жаданий рідний край… Зненацька спогади охопили його, мов потрапив під зливу в спекотному степу, і він солодко поринув у них.

…Марко Якимовський народився в містечку Бар, яке дивилося просто на чотири татарські шляхи: Кучманський, Чорний, Волоський і Київський. З дитинства навчений боротися за свою волю, бо життя в прикордонній місцевості було сповнене небезпек. Майже щороку доводилося боронитися від набігів татар, та все ж Марко до нестями любив цю землю. Загадкова природа таїла в собі шалену відвагу та поклик волі. Ліси аж кишіли звіром та птаством. Поля, що простягалися за ними, чисті річки, над якими хмарами літали качки, журавлі, орли та яструби, ба навіть річкові мартини, – усе це було частиною його єства. Хай там собі розказує дід Стефан про сите й заможне життя в Любліні – він не уявляє свого життя на чужині.

Батько його, польський шляхтич Кшиштоф Якимовський, приїхав на Поділля з Любліна. Втративши під час епідемії холери дружину та дочок, він отримав невеликий маєток біля улюбленого містечка колишньої королеви Бони Сфорци. За наказом короля польським шляхтичам, які відзначалися на військовій службі, давали у володіння українські села.

Тож уперше опинившись у Барі, Якимовський одразу ж уподобав цю місцевість. Йому припало до душі, що із часів покійного старости Бернарда Претковича, який гнав нападників аж до Криму, охорона містечка була на належному рівні. Фортецю оточували подвійні дерев’яні стіни з дубових паль, між якими для надійності було насипано землі. З півдня й заходу місто добре захищене широким ставом із зарослими очеретом берегами.

Головна башта фортеці охороняла переїзд через річку, а над широкими воротами височіла дзвіниця. На самім її вершечку, десь аж у небесах, тьмяно вилискував на сонці великий мідний дзвін. Його калатання сповіщало про появу ворогів. І вмить усе боєздатне населення містечка та навколишніх сіл збиралося в бойові загони, тож татарам ніяк не вдавалося застати їх зненацька.

Над воротами гордо висіла мідна дошка з гербом Бони Сфорци, а на таблиці було написано латинською мовою: «Бона Сфорца Арагонська, королева Польщі, велика княгиня Литовська, принцеса Барійська, господиня Русі, Пруссії, Мазовії та інше, року Божого 1537-го, за часів наймилішого короля Сигізмунда I, свого чоловіка, заселила цей край, повністю спустошений постійними ворожими набігами, увівши до нього на поселення мешканців, а також заснувала місто й фортецю, чим подарувала спокій і мир навколишнім землям, і укріпила її за місцевим звичаєм дерев’яними стінами, а ім’я цьому місту присвоїла з назви свого рідного міста “Барі”».