Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

Він замислено сів на пеньок у закутку під стайнею. Хоч малий іще, Марко не раз брав участь у полюванні. Його батько вважав, що сини повинні не тільки вправно володіти зброєю, а й мати достатньо твердий характер. Тож хлопчаки вже знали, що це таке – дивитися в очі ворогу, який може вчепитися тобі в горлянку. Але то в лісі, то смертельний двобій, а тут відверте знущання!

Його роздуми перервали хмільні вигуки звеселілого панства. Зачувши, у чий маєток прямує пан гетьман, навздогін йому кинувся і ксьондз. Тож Кшиштоф вийшов назустріч святому отцю, а той його як мокрим рядном накрив:

– Вирішив дізнатися про здоров’я вашого Марка, а то Стефан казав, що він важко хворий!

– Марко??? Стефан??? – Після кількох келихів міцної медовухи мізки пана Якимовського зі скрипом ворушилися, та врешті, второпавши, що й до чого, він гнівно скрикнув: – Марку! Сину мій! Іди-но до мене! Хай я тобі всиплю святого причастя!

Зрозуміла все й Ганна, тож метнулася до гостя.

– Матінко рідна! Чого ж ми стоїмо? Отче Михайле, проходьте до господи!

Марко тим часом сховався в стайні, добре розуміючи, що при гостях батько не стане його шукати. Гості жваво гомоніли, а здалеку долинув глухий удар першого весняного грому. Хмари, які швидко затягнули небо, щедро сипонули дощем, і всі поховалися у світлиці, де стіл вгинався від щедрих наїдків. Заховалися під стріху стайні та комори й жовніри, і тільки вартові на воротах та високій сторожовій фігурі щулилися під рясним дощем.

Марко виглянув зі стайні: вовчиця знесилено ловила язиком воду. Її худе тіло світило ребрами, перебиті лапи неприродно вивернулися, а пошматована хортами шерсть ятріла червоними ранами.

– Бачить же добре, що помре звірина, нащо ж знущатися? – Марко схвильовано притулився до одвірка стайні.

Йому на мить здалося, що вовчиця подивилася йому просто в душу. Щось здригнулося в ньому, бо наче людське проглянуло в тому погляді – таке безнадійно сумне й водночас уперте до неможливості… Адже голодна, зранена, а не підкорюється!

А дощ як почався швидко, так само й скінчився. Краплі дзвінко скапували зі стріхи, а хлопець усе дивився на вовчицю і не розумів, чи то дощ стояв у її очах, чи сльози…

Уже звечоріло, коли про вовчицю згадав і захмелілий пан Пулавський. Він покликав усе панство подивитися на дивовижу:

– Другий тиждень, як пану гетьману її подарував! Уже й хортів на неї цькував, голодом морив, а ця тварюка все не здається!

Жолкевський байдуже махнув рукою.

– Облиш її. Чи в нас немає кращих забавок?

Та в Пулавського загорілися лихі вогники в очах. П’яно похитуючись, він підійшов до вовчиці, яка лежала із заплющеними очима.

– Ось я її зараз розколошкаю!

Він витягнув гостру шаблю і, похитуючись, нахилився до залізної клітки. Зненацька вовчиця різко підняла голову й хрипко гаркнула на свого мучителя. З несподіванки Пулавський відсахнувся і беркицнувся просто в калюжу, обдавши багнюкою вартового. Кшиштоф оглянувся по подвір’ї, міркуючи, куди сховався його шибеник, а вгледівши на порозі стайні Марка з гарячим, сповненим жалю і гніву поглядом, ухопив попід руки гетьмана й поволік його подалі від жорстокої забавки.

– Пане Станіславе, ми сьогодні ще не куштували дивної вишнівки, яку так майстерно готує пані Ганна!

Пулавський гаркнув до вовчиці, стискаючи гостру шаблю:

– Я ще до тебе повернуся!

А гетьман, здавшись заманливому запрошенню Кшиштофа, який затуркав йому голову своєю вишнівкою, грізно проказав:

– Отака скажена натура і в Наливайка була! Знав, що четвертують, а все крамолу не хотів з голови викинути! Нищити їх усіх треба: і цих сіроманців, від яких життя в лісах немає, і тих лайдаків, які сміють проти Речі Посполитої голову підносити!

У грудях Марка закипів не знаний досі гнів. Йому хотілося утнути щось зухвале й лихе, та не встиг і на поріг стати, як мати заступила йому дорогу. Ганна добре знала свого шибеника, тож майже весь час тримала його в полі зору. Зустрівшись із материним суворим поглядом, Марко опустив голову й зник у стайні. До самісінького вечора просидів там. Мирне форкання коней, неспішна балаканина наймитів, які поралися, розкладаючи сіно та овес, урешті його заспокоїли…

Він вийшов надвір, коли повний місяць залив блідим світлом щедро напоєну дощем землю. Від річки піднімався туман, щебетали птахи на старих вербах, і все навкруг пахкотіло першою зеленню та весняною свіжістю. Утомлене пиятикою панство нарешті вклалося спати. Біля комори вечеряли жовніри, стиха перемовляючись між собою.