Оксана Афанасієва - Коли плаче біла вовчиця

Він ніяк не міг намилуватися на голубінь річки, яка довгою змією оповивала замок, на її круті зелені береги, на ліс, що сяяв смарагдовим маревом, на шляхи, що хижилися посірілими торішніми полинами… Раптом там здійнялася темна хмара, яка стрімко наближалася до них.

– Татари? – стривожився Марко.

– Ні-і! Дикі коні! – байдуже махнув рукою вартовий. – Розвеснилося – от і гарцюють! Постріляти б їх, а то не раз в оману вводять – усе татарами видаються!

Отут Марко з ним не погодився, але перечити не став. Як же це – коней постріляти? Він так захоплювався їхньою силою, грацією і сміливістю. Звісно, табун диких жеребців – це небезпечне видовище, але яке прекрасне! Підліток жадібно роздивлявся навкруги, вбираючи в себе, немов повітря, красу розквітлої землі. Як же він заздрив у цю хвилину орлам, що вільно ширяли у височині! Як йому хотілося летіти поряд з ними! Проте суворий вартовий вивів його із задуми:

– Годі! Натішився, тож тепер давай звідси драла, доки мені прочухана не виписали!

Марко із жалем глянув востаннє в далечінь і підскочив, мов ужалений.

– Татари! Це точно вони! Це вже не коні!

Вартовий пильно придивився і спересердя плюнув собі під ноги.

– От бісові діти, зарання цього року! Калатай у дзвін, а я вниз – розкажу, звідки лиха чекати!

Марко вхопився за мотузку – і тривожне калатання сколихнуло околицю смертельною напругою. Хлопець аж упрів, бо з таким завзяттям бив у дзвін, що, здавалося, хотів закликати до бою не лише живих, а й мертвих. Задиханий вартовий, що миттю повернувся назад, замість подяки сердито стусонув його.

– А тепер геть до матері й батька, нема чого тобі тут робити!

Марко спускався вниз, та в серці його жила радість: він не тільки піднявся на дзвіницю, а ще й попередив усіх про небезпеку!

На щастя, цього разу обійшлося без бою. Татарський чамбул, зачувши грізний дзвін, звернув на іншу дорогу, шукаючи більш легкої здобичі. Містечко перебувало в радісному піднесенні, а Марка чекала не дуже приємна новина. Уже відзавтра він мав відвідувати нудні заняття в єзуїтському колегіумі.

Проте хлопець цим голови не забивав: іще два дні поспіль він слухняно вирушав з маєтку разом з братом та озброєною охороною, а опинившись у містечку, залишав Стефана в костьолі, а сам давав драла на дзвіницю. Вартові тепер були до нього приязніші, а дорогою додому він устигав розпитати Стефка про почуте в єзуїтів і з удаваним захватом переказував удома матері.

Але скільки мотузці не витися, а кінець буде. На третій день батьки скасували всі заняття: Станіслав Жолкевський залишав містечко, милостиво згодившись погостювати в маєтку пана Якимовського по дорозі. Гетьман підтримував давні приятельські стосунки з його батьком, тож виявляв прихильність і до сина – Кшиштофа. Разом з ним прибув і пан Пулавський – вельможа, який усіляко допомагав єзуїтам, а також активно боровся проти всілякої єресі. Його гачкуватий ніс встромлявся скрізь і всюди, тож Ганна поглядала на нього з деяким острахом.

Відбувши для годиться гучне застілля, Марко, як завжди, непомітно зник. Це Стефко любить нудні розмови, а він краще понишпорить поміж озброєною охороною. Їхні балачки йому набагато цікавіші. Не раз і тренуються, доки панство вирішує свої справи, або влаштовують змагання з дворовою челяддю. А щоб не проганяли його від себе, то знайшов для них принаду: виносив непомітно з погреба кухоль міцного вина – от вони вже й раді.

Цього разу він почув дивну річ: усі тільки й говорили про якусь незвичайну вовчицю. Тож, добре понишпоривши серед возів з добром коронного гетьмана, Марко натрапив на залізну клітку. У ній лежала поранена, геть виснажена сіра хижачка.

– Чия це звірина? – схвильовано спитав жовніра.

– Пана гетьмана! – байдуже кинув той, з оголеною шаблею в руках грізно охороняючи вози.

– А навіщо йому ця вовчиця? Чому одразу не вбив?

– Чому? А біс його знає, що в нього на умі! Хіба мені про це судити? Мо’, приручити хоче, а мо’, познущатися! Чув якось краєм вуха: ясновельможний пан хвалився, що або виріже все козацьке хлопство, або підкорить його так само, як цю дику вовчицю. Та й подарунок це ніби від пана Пулавського. Він її не забуває: нема-нема, та й прибіжить подивитися.

– А хіба можна приручити вовка? – усе ще дивувався Марко.

– Паничу, не займайте мене і йдіть подалі звідси. Найдіть собі іншу забавку! – Жовнір був геть не в дусі, тож Марко відійшов од воза.

Двір аж кишів чужим людом, та він геть збайдужів до всього. Згаслі очі ув’язненої вовчиці викликали в нього несподіване співчуття. Марко зустрічав приручених ведмедів, оленів; кажуть, що в короля є навіть якісь дивні тварини – лев і тигр, яких садять на ланцюг, та щоб приручили вовка? Ні-і! Такого не бачив і не чув!