П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Спасибі за добре слово на мою адресу, – похнюпився Карлов. – Та чи можна нешифрованим текстом подавати такі подробиці? А що, як ненароком зв'язковий того…

– Бодай тобі пипоть на язик, – підскочив «Товстун». – Ти таки боягуз. Недарма той заморський твій приятель сумнівався у твоїй хоробрості… Я завалюся?… Такого зі мною зроду не було.

– Не треба сваритися, друзі, – втрутився Астров. – «Товстун» добре знає інструкцію. Послання – невелике. В разі чого – проковтне. До того ж з ним піде Н. Він знає ці степи, як власну хату. Прослизнуть, наче миші.

На світанку Астров проводив далеко за околицю міста «свого» зв'язкового і Н. – радянського розвідника, якого Катеринич засилав у зондеркоманду Долла як сина колишнього калмицького феодала.

У машині пахло яблуками. Стійкий, трохи терпкуватий аромат «Циганської зорі» змішувався з солодкими пахощами добірного «Апорту». Це були дари садів хутора під Сальськом, де тепер дислокувався штаб «абверштелле-103». Обер-лейтенант Микола Козаченко віз їх у степову Елісту для передачі зондерфюреру Доллу від майора Альбрехта.

Власне кажучи, по оперативній лінії зондерфюрер підлягав Альбрехту, і за прийнятим у вермахті негласним порядком дільби награбованого все мало б бути навпаки: підлеглий повинен був ділитися «трофеями» з шефом. Але в даному разі ситуація склалась особлива. За заслуги в створенні «національного калмицького корпусу» адмірал Канаріс представив Отто Долла особисто фюрерові. Гітлер обласкав старого шпигуна, нагородив його високим орденом і золотим значком націонал-соціалістичної партії. Повернувшись з Берліна до Елісти в сліпучому блиску слави й регалій, зондерфюрер приймав тепер поздоровлення і подарунки.

Обер-лейтенант Козаченко особливо підходив для ролі поздоровника. Долл вважав його своїм другом. У той же час Альбрехт, який не любив зондерфюрера і заздрив його популярності в абвері, вдавав, ніби посилає Козаченка не спеціально, щоб передати фрукти та бочаг донського вина, а в службових справах, як постійного офіцера зв'язку між штабом абвергрупи і «національним корпусом».

Мусив добиватися ласки Долла. Між гестапо й абвером давно вже йшла конкуренція за вплив на фюрера. При кожному провалі агентури починалися взаємні обвинувачення в помилках, огріхах, а то й у зраді. Доллу ж довіряли обидві сторони, і він не раз виступав у ролі посередника. До того ж мав тісні й давні зв'язки в «Лисячій норі». Альбрехт ще більше переконався в його впливі, коли Канаріс приїздив інспектувати свої служби, що діяли проти військ Сталінградського фронту. «Маленький адмірал» не полінувався зробити чималий гак, щоб побувати у штабі нового карального формування, яке, разом з дивізією «Бранденбург-800», батальйонами «Нахтігаль», «Ролланд», «Бергман» та іншими, залічував до «домашніх» військ абверу. Ось тут і виникла в нього думка представити Долла фюрерові. Всі розуміли, звичайно, що цим головний шпигун рейху набиває ціну й самому собі. Так чи інакше, а спекталь вдався.

Зондерфюрер у розмові з хазяїном «Лисячої нори» спом'янув Козаченка, нагадавши, що про перші офіцерські погони цьому здібному розвідникові поклопотався саме він, Канаріс, і що адміральський протеже виправдав це довір'я. Тому бажано було б підвищити його в чині. Канаріс промимрив щось незрозуміле: чи то «заслуговує, мовляв, так заслуговує», чи то «немає в мене іншого клопоту?» Та Долл при зустрічі з Альбрехтом передав йому розмову з адміралом у власній інтерпретації, сказавши, ніби високе начальство наказало підвищити Козаченка в чині. І Альбрехт через відповідні інстанції виконав «волю» Канаріса.

Все це й розповідав тепер Клинченко-Козаченко, сидячи за кермом «оппеля», Корнію Войцехівському, який вмостився поруч із похідною потужною рацією на колінах. Клинченко випросив у Альбрехта дозвіл взяти Корнія з собою під тим приводом, що йому одному важко буде перетягти подарунки, а Войцехівський, як інструктор радіослужби розвідшколи, все одно час від часу робить такі подорожі для тренування розвідників у зв'язку на дальні дистанції.

На північ від Сальська радянські розвідники перетнули Манич. Звідси мали піднятися дещо вище – до відрогів Сальсько-Маницької гряди, а потім повернути на захід. Але Клинченко повів машину вздовж каналу Красний Манич і озера Манич-Гудило, хоч на це йшло більше часу. Не цікавість туриста і не бажання поласувати уславленими кавунами прибережних баштанів примусило його обрати саме цей маршрут: потягла інтуїція розвідника. Десь тут мали приховуватися резерви фашистських військ, які штурмували Сталінград, їхні тилові установи. І справді, в який населений пункт вони б не заїжджали – всюди бачили частини, підрозділи, установи, ремонтні майстерні – цілі для радянських бомбардувальників.