П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– О, ви небезпечний знайомий, – кинув Астров.

– Хмільний я і надто довго мовчав. Моїм друзям нічого не загрожує…

Полягали спати пізно. Другого дня Павло зібрався походити містом. Зняв зірочку з безкозирки. Тепер, з наказу зондерфюрера мав удавати з себе червонофлотця, звільненого від служби через гостре захворювання,серця. В кишені лежав і відповідний документ, сфабрикований в одній із «майстерень» абверу. З цією фальшивкою треба влаштуватися на роботу в гавані чи на залізничному вузлі. Через три тижні вислати з «Товстуном» перші розвіддані. А за цей час завербувати нового зв'язкового. Бажано- калмика, який добре знає степ.

– Повештаюсь, може, роботу десь надибаю, – пояснив Астров Кардову й «Товстуну» мету своєї прогулянки.

Насправді мета була зовсім інша. Розвідник поспішав на центральну площу до газетних вітрин. Тут, як пояснив при останній їх зустрічі Клинченко, Павло, вдягнений у матроську форму, мав крутитися протягом місяця між десятою й одинадцятою годинами, аж поки не підійде до нього жінка й не запросить іти за нею.

Та, опинившись біля вітрин, Астров мало не забув, навіщо прийшов сюди. Перед очима були радянські газети, яких не бачив, відколи покинув Севастополь. Захопившись читанням, не почув, як десь зовсім поруч кілька разів простукотіли жіночі каблучки. Аж ось забринів приємний жіночий голос:

– З приїздом, товаришу Астров! Бачу, газетами ці кавитеся більше, ніж жіночим товариством…

Озирнувся. Поблизу нікого, крім незнайомої жінки, не було.

– Йдіть за мною на віддалі кроків з п'ятнадцять, – продовжувала голосніше. – А втім, можу запевнити: за вами ніхто не стежить. Наші люди супроводжують вас від самого Трусова.

Павло відчув, як у серце заповзає тривога. Все, правда, відбувалося так, як говорив Клинченко. Та звідки ця жінка могла знати адресу явочної квартири абверу в Астрахані? Адже він ще нікого не інформував!

Але так чи інакше – йти треба було. І він, усе ще заглиблений у свої думки, попрямував за енергійним перестуком каблучків, як на звуковий маяк.

Через кілька кварталів незнайома зайшла в під'їзд одного з великих будинків. Почекавши трохи внизу, Астров почав підніматися нагору. Двері однієї з квартир третього поверху при його наближенні розчинилися, і та сама жінка попросила зайти.

Павло опинився в чистій, скромно обставленій кімнаті. Застав тут чоловіка років сорока п'яти, одягненого в напіввійськовий костюм. Тоді так одягалося багато партійних і радянських працівників. Тому Астров спочатку ніяк не міг визначити, з ким має справу. Вони потиснули один одному руки. Господар поздоровив гостя з щасливим прибуттям. Відрекомендувався працівником органів державної безпеки Яковом Іларіоновичем Кате-риничем.

– Привела вас сюди Лідія Миколаївна Березіна, теж наша співробітниця, – відрекомендував Катеринич Астрову його недавню попутницю.

– А чим я доведу, що замість Астрова вам не підкинули когось іншого? – спитав Павло тоном, в якому пролунало не стільки запитання, скільки вимога доказів, що він дійсно має справу з працівниками радянських органів державної безпеки.

– Помічаю: щось у моїй чи товаришки Березіної поведінці викликало вашу настороженість, товаришу Астров! У такій атмосфері відверта розмова неможлива. Скажіть же, що саме.

– Лідія Миколаївна згадувала, що ваші люди, охороняючи мене від зайвої цікавості абверівців, ідуть слідом за мною від явочної квартири. Я ж про явку не говорив вам ще жодного слова. Звідки ж така обізнаність?

Чекісти дружно усміхнулися.

– Ну, що ж, – відповів Катеринич, – ваше запитання свідчить про пильність – якість у роботі розвідника обов'язкову. Та пригадайте зустріч з вершником в Ємчін-Хірул, полуторку… Чому б, перебуваючи весь час поруч з вами, ми не могли дізнатися, де ви спинились? До того ж Карлов наш, так би мовити, старий знайомий, хоч йому, мабуть, здається, що він усіх перехитрував.

Почалась довга розмова, в ході якої намітили план дальших дій.

Незабаром на залізничному вузлі з'явився новий мастильник вагонів. І потяглися для «нашого морячка», як охрестили залізничники Астрова, дні, сповнені гострого й радісного відчуття Вітчизни, злиття з своїм народом у натхненній і героїчній праці. Павло гаряче віддався ділу. Працював нерідко по дві зміни. Товариші заперечували, намагалися навіть перекласти якусь частку його обов'язків на себе, хоча їм теж було нелегко: малокваліфі-ковану ручну роботу виконували здебільшого старики, підлітки, жінки. Та вони вважали, що коли людину призовного віку звільнили від служби в армії, то вона хвора і треба її підтримати морально і допомогти фізично.