П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Замислився. Раптом почув цокіт копит. Ведучи на поводу коня, підійшов молодий калмик. Голосно привітався, попросив тютюнцю. Стиха обмінялись паролями.

– Кілометрів зо два звідси стоїть машина-полуторка. Це за вами. Шофер для маскування візьме й інiих пасажирів. Скажете: «Підвези, браток, а моя фляга до сніданку згодиться!»

Вершник поїхав далі. Астров з «Товстуном» пішли в своєму напрямку. Незабаром побачили вантажний автомобіль. Шофер клопотався біля колеса. Кілька пасажирів, які, видно, вже з ним домовилися, чекали поруч.

– Здається, нам пощастило, – зрадів зв'язковий і хотів уже підійти до водія з проханням.

– Не поспішай! У мене більше шансів, – кинув йому Павло. – Я все-таки людина військова.

Підказані калмиком слова справили належне враження. Шофер погодився взяти їх. Швиденько усунув «несправність».

– Щастить тобі, хлопче, – позаздрила навіть якась бабуся. – Ми чекаємо, чекаємо, а водій порпається, порпається. Тільки ти до нього – і враз усе справно.

– А може, прискорювач вплинув, – пожартувався Павло, підносячи флягу.

Посміялися, погомоніли, а годинки через півтори прибули на околицю Трусово. Тут зійшли. В обох був чудовий настрій. У Астрова – тому, що про його прибуття вже знають, навіть машину назустріч прислали. Отже, не підвів Клинченко, зробив усе, як обіцяв. «Товстун» радів Щасливій подорожі й тому, що швидко відшукали явочну квартиру.

Їх зустрів довгий, як голобля, худорлявий чолов'яга років за п'ятдесят. Сказав, що він і є Семен Фролович Карлов.

– А ми від Кривого з гавані, – пояснив Павло. – Він запевнив, що ви робите найміцніші в окрузі весла.

– На мою роботу не скаржаться,- повільно, ніби цідячи слова крізь зуби, назвав господар відзив на пароль.

Він повів гостей не до хати, а в простору прибудову, де стояв верстак і тулилися до стін нові легкі й гнучкі ясеневі весла.

– Отже, й справді майструєте? – здивувався Павло.

– Не одну сотнягу на них заробив, вас чекаючи. Сім років ніхто не заявлявся. І раптом, коли вже надії майже не було…

За обідом, як на воєнний час дуже різноманітним і ситним, Карлов, відповідаючи на поставлені Астровим запитання-пастки, розповів про себе… Колишній осавул Астраханського козачого війська. Ще в роки громадянської війни його закинула сюди денікінська контррозвідка. Виконуючи її завдання, застряв тут. Довелося ой скільки пережити: все боявся – викриють.

– Зустрів, було, – розговорився колишній осавул за третьою пляшкою, – одного, якому колись під час допиту «фотографію» зіпсував: вибив око. А другим оком він мене не впізнав. На всяк випадок, змінив я після цієї зустрічі документи. Переїхав на околицю. Грошенята були. Придбав на ім'я дружини цей будинок. Заспокоївся трохи. Думав, що моє минуле, разом із старим прізвищем, у небуття пішло. Навчився весла майструвати. А в Астрахані, де мало не кожний третій човна має, з таким ремеслом можна прожити так, щоб не тільки, як то кажуть, хліб з салом їсти, а й дещо про чорний день відкладати. Не на вічно ж, думаю, червоні тут свої порядки встановили.

А час іде, надія на якийсь поворот подій слабне. Раптом – сонечко у віконце: неждано-негадано зустрічаюсь у гавані з старим товаришем. Прибув, виявляється, з протилежного берега Каспію на торговельному кораблі під іноземним прапором. Своя людина, колись разом у денікінській розвідці служили. Хотів з його допомогою за кордон перейти. З дружиною взаємини давно зіпсовані, дітей доля не послала. Певний був, що один виберуся. Не пощастило. Мало не потрапив до рук прикордонників. А ті, ще чого доброго, почали б кінострічку мого життя в зворотному порядку розкручувати.

В тисяча дев'ятсот тридцять четвертому припливає мій закордонний приятель знову. Цього разу розмова в нас відбулася ділова і досить гостра, бо він одразу поставив питання руба: або будеш на абвер працювати, або повідомимо декого про твоє минуле.

«Ех, – кажу йому, – який же ти приятель: спитав би по-доброму згоди, а то відразу шантажуєш… Може, я сам давно на такий випадок чекаю». Ну, він пробачатися став, пояснювати, чому зайняв таку позицію. Вона, мовляв, результат того, що я в минулий його приїзд прикордонників злякався і взагалі, на його думку, якийсь ляканий. Докладно розповідати про це – довго й нудно. Одне слово, домовилися ми, що мій будинок стане явкою абверу. Ви в ньому перші посланці. В добрий час! Уже й фронт близько. Отже, за перемогу, за найскоріший приліт німецького орла! За те, щоб розшукати мені того одноокого. Надто часто за ці роки ввижався він мені. Не люблю свідків. Вони повинні вмирати разом з нашим минулим.