П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Другою в стопці папок лежала особова справа Дови Шармаджинова. Проти запитання: «Хто ваші батьки?» було написано чітко й жирно: «Син зойсанга». Клинченко уявив собі обличчя молодого князька, який, може, вперше у житті з таким тріумфом написав свій титул, сподіваючись, що одне вже це слово відкриє йому всі шляхи в омріяне минуле, де так добре й легко жилося багатьом династіям Шармаджинових.

Траплялися серед навербованих найрізноманітніші карні «спеціальності». І чомусь особливо багато конокрадів.

– Кавалеристів матимете, гер зондерфюрер, добірних, – не втримався від кольки Микола, показуючи Доллу кілька анкет конокрадів.

– От і добре, – відповів майбутній командир корпусу, прийнявши це за веселий жарт. – Втратить коня – здобуде нового.

Перед своїм від'їздом Клинченко під приводом останніх інструкцій і напучень побачився з Астровим. Доручив на словах передати зміст шифровки Канаріса та інших новин, почутих від зондерфюрера.

– Можете покластися на мене, як на самого себе, – сказав Павло на прощання.

– Отут виберетеся. І все прямо й прямо на південь, – тицьнув рукою фельдфебель у темряву. – Головне – йдіть тихо. До бойової охорони противника, щоправда, далеко, та його «секрети» залягають іноді мало не перед нашим розташуванням. А розвідники червоних до того знахабніли, що ходять по «язики» в штаби дивізій. Пильнуйте, щоб не зустрітися…

Все це для Астрова не було новиною. Ще в Елісті під час інструктажу його попередили: на деяких ділянках у цих пустельних пісках суцільної лінії фронту немає. Патрулюють місцевість з обох сторін пересувні моторизовані загони. При зустрічах між ними спалахують жорстокі сутички. Здебільшого біля колодязів: вода потрібна всім, а її тут обмаль.

Павло слухав фельдфебеля неуважно і навіть роздратовано. Не тільки тому, що таку інформацію вже мав.

Просто не терпілось лишити за плечима останню перепону на шляху до своїх.

І коли, підтягнувшись на руках, викинувся ривком з окопу і ліг на неохололий після денної спеки пісок, то відчув себе так, ніби знову народився. Десь там, у західному напрямку, в нічному мороку, лишилися рік каторжного полону, остогидлі фашистські мундири, колючий дріт – все, чим намагалися застрахати його, зігнути. Нарешті, йде до своїх…

Йде, на жаль, не сам. Ось поруч, невидимий у темряві посапує «Товстун» – зв'язковий між ним і зондер-фюрером. Клинченко вже знає про нього і наказав використати «Товстуна» втемну. Той має повернутись у повній переконаності, що несе Доллу цінні шпигунські відомості. А для цього доведеться і в Астрахані розігрувати перед череванем роль агента абверу. Присутність такого супутника псує трохи Астрову радість визволення і водночас примушує думати, як приспати пильність цього бувалого, хоч фізично і неповноцінного агента, чиє псевдо повністю відповідає його зовнішності. Саме через патологічну повноту «Товстуна» і тримають зв'язковим. Нікому на думку не спаде запідозрити в такій малоповороткій і примітній постаті розвідника.

Йти важко. Ноги по самі щиколотки тонуть у сипучих барханах. Пісок в черевиках, одязі, скрипить на зубах. А йти треба швидко, щоб до сходу сонця подолати двадцять п'ять кілометрів – від фашистських окопів до селища Яшкуль. Воно саме на півдорозі між тим місцем, де їх перекинули, і Астраханню. Там Павло в своїй формі моряка й «Товстун» у синьому комбінезоні робітника зіллються з перехожими, загубляться в їх масі.

Давно час дійти до Яшкуля. Позаду вже ті двадцять п'ять з добрим гаком, а селища не видно. Заблукали? Не може бути: весь час звірялися з компасом. Астров орієнтує по місцевості карту, вручену йому вчора вночі буквально в останню хвилину фельдфебелем, і в думках лає Дорджієва – Доллового ад'ютанта, який запевняв Павла, ніби до Яшкуля рівно два з половиною десятки кілометрів. А їх, виявляється, вдвічі більше.

– Добре, – каже Астров «Товстунові», – що ми хоч вибредемо он біля того хутора на центральну дорогу; А втім, стій! Ні, швиденько назад і ховайся за той високий бархан, а я до шосе: по ньому, бачу, йде якась військова колона. Вдвох з'являтися там небезпечно…

В селі Ємчін-Хірул Астров призначив привал. Послав «Товстуна» знайти воду. Наказав!

– Раніш як за годину не повертайся. Маю доручення про дещо розпитати населення. Одному – зручніше.

Коли зв'язковий зник десь за тинами, Павло присів під глухою стіною якогось сараю. Мучила спрага. По-думалось: «попрошу десь напитися води, от і буде привід писати про збирання розвідувальної інформації серед населення. Можливо, пузань ще й стежить за мною».