П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Ніхто з них, звичайно, не знав, що «інвалідові» доводиться ще два-три рази на тиждень проводити півночі а «Товстуном» і Кардовим, щоб бути в курсі справ на явочній квартирі, придумувати для «колег» з абверу всякі нісенітниці про свої розвідувальні «подвиги».

«Товстун», Якого радянські контррозвідники кілька разів лякали «необережним» стеженням за ним, а потім давали можливість «щасливо змитися» – зовсім перестав виходити на вулицю. Смоктав з Кардовим горілку. Постачав їм оковиту Павло, розповідаючи, ніби краде її з вагонів. Зв'язковий усе підганяв Астрова просьбами швидше відправити його назад в Елісту, бо, мовляв, він став в Астрахані надто примітною постаттю. Це може обернутися загальним провалом.

– От і сиди собі вдома, не рипайся, – радив Павло. – Люди добрі, хата тепла, якого тобі ще біса треба? Хочеш, я в донесенні зондерфюрерові напишу, що ти був моїм найближчим помічником?

– Мене там теж не забудьте згадати добрим словом, а я вам ще відслужу, – канючив Карлов.

Астров пообіцяв. Посилання на таких свідків лише посилювало правдоподібність дезінформації, яка готувалася для Долла.

Справжнім відпочинком для розвідника були години обідньої перерви, коли їхня бригада збиралася в червоному кутку. Всі розв'язували вузлики з харчами, а агітатор повідомляв новини з фронтів. Під впливом цих новин, то радісних, то сумних, виникала розмова. Хтось читав листа з фронту, хтось комусь радив, що писати про домашні справи, а чого не згадувати, аби дарма не турбувати фронтовика. Через оці, на перший погляд дрібні, факти, що поставали на фоні грандіозних подій війни, Астров вловлював серцем найважливіше: ніколи ці люди не визнають іншого порядку, іншого укладу життя, крім радянського. Та Павлові здавалося, що таке гостре відчуття подій і таке передбачення майбуття, якщо взяти присутніх тут людей, притаманне лише йому. І тільки тому, що він тут єдиний, кому випало близько бачити обидва табори, а отже, і порівняти…

Аж ось якось довелося, чекаючи підходу чергового ешелона, розговоритися з Петровичем, старим залізничником, колишнім паровозним машиністом з депо Люботин, якого доля евакуйованого закинула із зеленого куточка під Харковом аж на Каспій. Було дідові за сімдесят. Паровоза йому вже не довірили, та не відмовили наполегливому проханню хоч що-небудь робити для перемоги. Поставили мастильником.

– Думаю я оце, синку, думаю-гадаю день і ніч, чим війна скінчиться. Не генерал я, не державний діяч, та прожив на світі чимало і дечого навчився. Повоював на минулій світовій і на громадянській. Світу побачив. І не тільки через віконце паровоза. Хоч і звідти, скажу тобі, розумній людині далеко видно. Не. одну тисячу книг перечитав. Знаю добре, що та'к далеко наша армія ні коли не відступала. А відступила ж вона, під тиском переважаючих сил, з жорстокими боями за кожний клаптик землі. Виходить, що ворог сильніший, що такого сильного ворога в нашого народу ще ніколи не було. І такого лютого. А скорити нас він не скорить. Хочеш переконатися в цьому?

– Я й так, діду, переконаний, бо бачив, як наші хлопці б'ються.

– А я в боях, Павлику, не був. Та щодня спостерігаю, як люди трудяться для перемоги. І зрозумів: Радянської влади нікому не звалити. Вона, синку, навічно.

В Астрова виникло непереборне бажання обняти старого, міцно потиснути йому руку. Але й на цей раз, кажучи словами поета, довелося наступити на горло власній пісні. Катеринич категорично заборонив розвідникові будь-які публічні прояви політичних симпатій та антипатій.

І все ж час від часу Павло «бунтував» проти цієї заборони. Особливо бурхлива розмова відбулась у них після того, коли комсомольський секретар одверто висловив своє здивування з приводу політичної пасивності моряка.

– Грамотний ти хлопець, Павле! І на фронті побував. Люди поважають.тебе, жаліють… Невже ж вони не заслужили, щоб і ти їм колись уголос газету прочитав, про становище під Сталінградом розповів. Чому це в тебе для них слова не знайдеться?

Передавши Катериничу цю розмову, Астров попросив:

– Так що дозвольте, Якове Іларіоновичу, хоч один раз щиро з людьми поговорити. Є що сказати. «Товстуна» ж і Карлова на всяк випадок попереджу: примусили агітацію розводити, а я для маскування погодився. Та й як вони дізнаються про мій виступ?

– Дитяче белькотіння, – розпалився завжди спокійний Катеринич, – ще і ще раз категорично забороняю вам публічні виступи, навіть у колі ваших товаришів.