П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

…Дванадцяте вересня 1942 року. Того самого дня, кдли Гітлер у «Вовчому лігві» дав директиву рішучим ударом покінчити із Сталінградом, у Кремлі був схвалений стратегічний задум видатних радянсьііщ полководців: оточити й розгромити угруповання фашистських військ на Волзі. Операцію назвали «Уран».

У жовтні Астрова викликав Катеринич. За час співробітництва вони близько познайомилися. Після того, коли Яків Іларіонович допоміг матросові налагодити листування з матір'ю, навіть переслати їй конче потрібні дефіцитні ліки і трохи продуктів, Павло побачив за суворою зовнішністю Катеринича добре серце. Розвідник полюбив його, як батька.

Цього разу розмова вийшла більш офіційною.

– Хочете повернутися на передній край?- запитав Павла Катеринич.

– Звісно, Якове Іларіоновичу! Ви ж мою думку давно знаєте…

– Так! Але обставини склалися особливі. Робота буде не лише небезпечна, а й, як би це точніше сказати… ну, малоприємна. Клинченко засватав вас ад'ютантом до зондерфюрера Долла…

– Коли відправлятися?

– Постривайте. Треба ще придумати привід для вашої несподіваної появи там. Є така пропозиція…

Через два тижні, пізно ввечері, коли Астров сидів у Карлова за шифровкою чергової інформації для капітана Гюнтера, ввалився до хати «Товстун». Не вітаючись, кинув у куток рюкзак, напився води і скоромовкою почав лаяти Гюнтера:

– Шмаркач проклятий… Йому б ще за мамину спідницю триматися, а не начальником розвідки бути! Скільки разів говорив йому, що мене до Астрахані посилати не слід, що НКВС уже давно стежить за мною. Так він мене боягузом обізвав.

– А що, знову «хвоста» причепили? – насторожився господар явки. – Чи не привів ти його, старий дурню, сюди? Невже не міг переночувати в іншому місці, а вдень як слід розібратися?

– З чого ти взяв, що за тобою стежать? – вставив слово Павло. – Розкажи доладу, не панікуй!

– Прив'язався дорогою один. Ще завидна. Все розпитував, чи не астраханський я. Довелося сказати, що тутешній. Тоді став проситися на ночівлю до мене. Приїхав, мовляв, відвідати сина, який служить тут у військовій частині. Спочатку я зрадів, питаю адресу, обіцяю провести прямо до казарми. А він: «У тому й біда, що адреси не знаю. Піду ранком до коменданта міста чи у військкомат – там скажуть. Мені б, чоловіче, ніч десь перебути».

– Одне слово, – вів далі «Товстун», – хотів я під різними приводами позбутися супутника, але він пристав, мов той реп'ях до кінського хвоста. Вже у місті десь із годину тому заскочив я до якогось двору, ніби у невідкладній потребі. Він лишився коло воріт. А я через паркан. Сховався неподалік і спостерігаю за ним. Мій нічліжник туди-сюди і подався до центру. Я пішов у протилежному напрямку. Переконавшись, що ніхто не стежить, попростував сюди.

Залягла пауза. Всі троє довго мовчали.

– Кажіть же що-небудь, хлопці: випадкова зустріч чи «хвіст»?

Запитання повисло у повітрі. Постукали в двері. Астров добув пістолет, та Карлов спинив його роздратовано:

– Сховай! Якщо це НКВС – то марно чинити опір.

– Кинь пістоля сюди, – порадив Карлов, піднявши одну з дощок підлоги. – Ти ж в Астрахані прописаний. Скажеш, що хочеш завести човна і зайшов порадитися, де можна недорого придбати. «Товстун» – мій давній знайомий. Йому пощастило втекти сюди з Елісти. Шукає притулку. На цьому й стійте.

Карлов відчинив двері. Зайшли двоє сусідів і троє офіцерів у формі працівників НКВС. Один з офіцерів пред'явив ордер на обшук. Шукали не поспішаючи, уважно, оглядали стіни, підлогу, меблі. Знайшли пістолет Астрова, старий «наган», видно Кардова, два високих стовпчики золотих монет царської чеканки, незакінчену шифровку. Сусіди-поняті розписалися в протоколі обшуку. Їх тут же відпустили.

Карлов сподівався, що тепер, коли сторонніх немає, почнеться допит. Він хотів дізнатися, в чому їх обвинувачують. Та офіцери не поставили жодного запитання. Арештованих вивели за ворота, де стояла вантажна автомашина. Карлова посадили в кабіну між шофером і конвоїром. Астрова й «Товстуна» – в кузов, зв'язавши руки за спиною.

Павло запротестував:

– Хапаєте людину, не кажете їй навіть, у чому підозрюєте, та ще й в'яжете руки назад, як бандитові. Я інвалід Вітчизняної війни. Рука в мене поранена. В'яжіть, якщо вже треба, тільки не за спиною,

– Розберемося, – відповів на це офіцер з прямокутником-«шпалою» в петлиці, що був за старшого. І наказав солдатові-конвоїру, що сидів у кузові:

– Не заводьте йому руки за спину. Зв'яжіть попереду.