П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Аз другим як? – спитав солдат.

– І цьому так само. Далеко не забіжить. Постать примітна. Та навряд чи й бігти може, – засміявся старший.

Усі троє офіцерів знову зайшли до хати. Мабуть, вирішили поговорити з дружиною господаря, що саме повернулася додому й перелякано спостерігала несподівану пригоду.

– Можна їхати! – гукнув з кузова конвоїр.

Машина поволі рушила. Проповзла квартал-другий по неосвітлених вулицях прифронтового міста. Шофер круто повернув управо. Конвоїр, щоб утриматися на хиткій лавці, схопився за борт. Тієї ж миті Астров ударив його по голові. Солдат, зойкнувши, впав на дно кузова. Павло неголосно сказав «Товстунові»:

– Хутчіш розв'яжи мені руки! Тікаймо!

Астров із заднього борту опустив ноги і, відчувши, що торкнувся землі, побіг за машиною. Особливого напруження це не вимагало. В суцільній темряві, по вузьких кривих вулицях авто не їхало – повзло. Але діяти треба було швидко. Всього кілька кварталів лишилося до будинку окружного відділу НКВС, куди їх, на думку Астрова, мали привезти.

Тим часом «Товстун» чомусь барився. Зрештою – надумався. Перекинув ноги через борт, але тут же підібрав їх.

Павло підскочив, причепився поруч і зло прошипів:

– Плигай, чорти б тебе взяли! Плигай, бо втечу один і скажу Гюнтерові, що ти таки боягуз!

Загроза вплинула. Черевань, щоправда, добре гепнувся, але не побився.

…За якусь годину вони перебували уже в підвалі невеликого будинку на околиці Астрахані. Знайомлячи свого супутника з старим калмиком – господарем їх притулку, Астров відрекомендував його:

– Гаря Амбушев. З сином нашого гостинного господаря – Сангаджі ти мав честь познайомитися раніше і навіть чимчикувати разом від Астрахані до Елісти…

– Ех, Павле… – тільки й сказав здивований «Товстун» – бути б тобі на місці Гюнтера – і я ніколи не знав би біди! «Залізного хреста» мало за таку втечу. До речі, чим ти оглушив конвоїра?

– Думаєш, у мене був час на дослідження? Намацав під лавкою якусь залізяку, здається, ручку від домкрата… Добре, що водій виявився запасливим хлопцем. Але таке везіння буває раз у житті. Треба подумати, як вирватися з Астрахані. Певен, що нас розшукують на кожному перехресті. Особливо тебе. Будемо одверті: це твоя необережність завалила явку. А може це сам Карлов нас продав? Він за гроші батька рідного на шибеницю поведе і зашморг накине. Бачив, скільки в нього знайшли золота?

– Згоден! Тільки він нас і продав. Так і скажемо Гюнтерові, – зрадів «Товстун» і подивився на Астрова поглядом пса, який нашкодив і благає в господаря пощади.

…Через тиждень голодні, обдерті втікачі причвалали до Елісти. Ніким не попереджене командування німецької військової частини, в зоні якої вони перейшли лінію фронту, запідозрило в них ворожих лазутчиків і передало до рук фельджандармерії. Доки жандарми зв'язувалися з Елістою, Астрову й «Товстунові» довелося пересидіти в якомусь свинарнику, ночувати на дранті, що аж кишіло вошами.

Гюнтер зустрів їх більш ніж стримано. Розпитував про найменші подробиці втечі. Всією своєю поведінкою капітан підкреслював недовір'я до розповідей підлеглих.

І тут доведений до розпачу «Товстун» ударив кулаком по столу з такою силою, що аж дзеленькнули шибки.

– Веди нас до СД, сучий сину, – кричав черевань. – Веди, коли не віриш. Але там тобі доведеться дати відповідь, чому, незважаючи на всі попередження, що червоні за мною стежать, ти знову послав мене до Астрахані. Тепер хочеш свою вину за провал явки звалити на нас. А скільки разів ми ризикували життям заради інтересів рейху!

Гюнтер вихопив із кобури «маузер» і навів на зв'язкового.

– Знаєш, мерзотнику, чого ти заслуговуєш за напад на німецького офіцера?… – волав Гюнтер, – Геть звідси, бо не знаю, чи втримаюсь удруге! А ви, пане Астров, лишіться…

«Шукає виходу з скандального становища, – розгадав Павло хід думок капітана, – і я йому цей вихід підкажу».

– Пробачте «Товстуна», гер капітан, – примирливо кинув Астров, ніби підозріння начальника розвідки його не стосувалися. – Притомився в дорозі, набрався страху і верзе хтозна-що. Якщо вас цікавить моя особиста думка про причини нашої невдачі в Астрахані – можу сказати…

– Ви не згодні з «Товстуном»? – явно зрадів Гюнтер. – Чому ж ви мовчали?

– Не було нагоди і слова вставити. Цей базіка не дав мені й рота розкрити.

– Уважно слухаю…

– Мені здається, що нас продав Карлов. Останнім часом, коли справи червоних під Сталінградом пішли на краще, він став тяжитися своїми обов'язками перед абвером. Кілька разів радив змінити явку, просив десь в іншому місці готувати шифровки для зв'язкового, цікавився, чи знищуємо ми агентуру, яка зраджує. Запитання поставлено було нібито з простої цікавості, але інтуїтивно я відчував, що в настроях цієї людини відбуваються якісь зміни.