П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Чому ж ви не поінформували мене?

– Впевненості не було. Підозру висловити легко, а чим довести? Крім того, знав він небагато і шкоди міг завдати, власне, лише мені й «Товстунові». А ми не такі цабе, щоб задля нас посилали людей на розслідування й ризикували їхнім життям. Я тільки подвоїв пильність. Але він нас перехитрив. Діждався приходу «Товстуна» і видав. Та коли підсумувати все – ми, зрештою, втратили лише явочну квартиру, господарем якої був зрадник. Отже, по суті, лишаємось у виграші.

По тому, як схвально підтакував йому Гюнтер, Астров зрозумів, що така версія того цілком влаштовує.

– Ви вже там якось поясніть цьому дурневі, що так поводитися з німецьким офіцером та ще й прямим начальником – не можна, – мовив на прощання Гюнтер.

Минуло кілька днів. Астрова і зв'язкового більше нікуди не викликали. Більше того, намагаючись улестити «Товстуна», начальник розвідки представив його й Астрова до нагороди. Попросив і Долла підписати подання. Але зондерфюрер відмовився, посилаючись на те, що робота в Астрахані виконана в основному на «абвер-штелле-103» і подбати про нагороду повинен майор Альбрехт.

Та астраханські справи Альбрехта вже не цікавили. Дев'ятнадцятого – двадцятого листопада війська трьох радянських фронтів спрямували проти вермахту удар нечуваної сили. Почалася операція «Уран». Двадцять дві дивізії і сто шістдесят окремих частин 6-ї та 4-ї танкових фашистських армій опинилися в залізному кільці оточення. З «Вовчого лігва» посипалися прокльони й загрози, насамперед на адресу абверівців, які знову програли в двобої з радянською розвідкою. Начальникові «абверштелле-103» було не до колишнього астраханського резидента.

На контрольно-пропускному пункті при в'їзді до' селища Будьоннівки палало багаття із стовбурів яблунь і вишень. Сходив димом чийсь вигублений сад. Навколо вогню юрмилися солдати. Біля конов'язі, утоптуючи копитами сніг, басували верхові коні в досить дивній «амуніції»: замість попон, вони були вкриті ватяними ковдрами, килимами, картатими ряднами.

Клинченкові пригадалася подібна картина. В роки громадянської війни, ще хлопчиком, їздив він якось з матір'ю до бабусі. На глухому степовому полустанку поїзд спинили махновці. Награбовані у пасажирів речі бандити зв'язали в клунки і в'ючили різнобарвним ганчір'ям коней…

Багато років минуло відтоді. А картинка схожа. Тільки густо-зеленого кольору німецькі шинелі та «шмайсе-ри»-автомати робили, так би мовити, поправку на час.

До машини ліниво, перевальцем підійшов єфрейтор. Угледівши по той бік запорошеного снігом скла обер-лейтенанта, він виструнчився, підніс руку до пухнастого лисячого малахаю, який носив замість форменого кашкета, й ламаною німецькою мовою доповів:

– КПП калмицького кавалерійського корпусу. Прошу пред'явити документи.

Війнуло густим духом самогонного перегару.

Офіцер простягнув посвідчення і спитав, де можна побачити начальника пункту. Єфрейтор показав пальцем у напрямку найближчого будиночка.

Незабаром Клинченко ввійшов до приміщення. Тут тхнуло самогоном. Просто на підлозі, серед купи перин, подушок, ковдр, у шинелях і чоботях хропли вояки, їхній командир – унтер-офіцер, мабуть, теж добре сьорбнувши, міцно спав, обіймаючи телефонний апарат.

Штурхан примусив унтера розплющити очі. Зрозумівши, хто перед ним, начальник КПП відразу протверезів.

– Не гнівайтесь, гер обер-лейтенант, і нічого поганого про нас у штабі не кажіть. Через той клятий мороз дозволив солдатам погрітись, а вони, негідники, перебрали. Якщо ваша милість не проти, я покараю їх сам. Порозписую спини дротянкою так, що ваш приїзд запам'ятають надовго.

– Ну, що ж, – кинув обер-лейтенант, – дарую вам на цей раз. Передаю долю цих пияк у ваші руки. Тільки не забудьте ще й тих, які коло шлагбаума: вони теж п'яні, як свині. З дисципліною ви явно не справляєтесь, то, може, хоч канчуком добре володієте…

Микола їхав до штабу. У бічне дзеркало добре видно було, як унтер-офіцер намагається нагаєм втовкмачити бандитам елементарні норми військового порядку.

Чим далі заглиблювався Клинченко в селище, тим більше пересвідчувався: «служба» підлеглих Долла нічим не відрізняється від бандитського розгулу «Нахтігаля» та інших підрозділів «хатнього війська» адмірала Канаріса. На одній з вулиць він зустрів чотирьох вершників, які гнали двох чоловіків у закривавлених; задубілих на морозі сорочках. Через три квартали – новий злочин. Цього разу знущання з групи жінок.