П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

На західній околиці Коростишева лейтенант і сержант сховались у зруйнованій німецькими снарядами хаті. Світанком, коли червоноармійська частина відійшла за Тетерів, розвідників затримали німецькі мотоциклісти, їх офіцер зв'язався по радіо з командиром полку і доповів, що захопив лейтенанта і сержанта Червоної Армії, які видають себе за представників абверу. Твердять, ніби виконували завдання в Києві.

Два дні гуляв цей рапорт по інстанціях. На третій – прийшла шифровка з «Валлі». Наказувалося переодягти розвідників у німецьку військову форму й надати їм транспорт до Львова. Там вони мають з'явитися в управління новостворюваного «дистрикту Галичина» в розпорядження радника губернатора – майора Бізанца.

Перш ніж узяти курс на Львів, Клинченко наказав шоферові заїхати до лісу. Тут він і Войцехівський забрали свої особисті речі, сховані напередодні. Нікому, звичайно, і на думку не спало, що в елегантній, розцяцькованій нікельованими бляшками й рекламними наклейками іноземних готелів валізці лейтенанта Миколи Козаченка схована інша, менша розміром, з портативною рацією.

Авто мчало на захід через численні контрольно-пропускні пункти, і гітлерівські фельджандарми поважливо віддавали честь офіцерові, який поспішав з фронту в тил, можливо, з важливими повідомленнями.

Скорботний це був шлях. Обабіч шосе чорніли руїни міст і сіл, залізничних станцій. Тяглися натовпи біженців, яким гітлерівці відрізали шлях на схід і гнали тепер у концтабори для фільтрації. На всьому шляху купчилася понівечена, спалена техніка: танки, гармати, автомашини, мотоцикли. Глибоко зажурений Клинченко може й не відразу звернув би на це увагу, коли б не скиглення шофера-єфрейтора Отто. Водій весь час жахався:

– Півтора року воюю. Пройшов з полком Бельгію, Францію, а такого не бачив. Ці червоні б'ються так, наче їм жити набридло. Від самого кордону ми жодного кроку не пройшли без бою. Бачите, скільки машинерії нашої лежить. А людей втрачено! Полк тане на очах…

«Втішна заява і для Центру досить цікава», – подумав Микола й почав підраховувати втрати ворога. Не знав і не гадав тоді, що цим бідканням німецького єфрейтора вторить у своєму щоденнику не хто-небудь, а сам начальник генерального штабу сухопутних військ німецької армії генерал-полковник Ф. Гальдер. Саме в ті липневі дні 1941 року, коли офіційна фашистська пропаганда сурмила в усі труби, репетувала на всіх радіодіапазонах, що їй лишився крок до повного розгрому Червоної Армії, один з найактивніших творців плану «Барбаросса» записував:

«Жорстокість боїв, які ведуть наші рухомі з'єднання, що діють окремими групами, загаяння з прибуттям на фронт піхотних дивізій, які підходять із Заходу, повільність взагалі всіх пересувань… вперті кровопролитні бої – все це викликало певний моральний занепад у наших керівних інстанціях. Особливо яскраво це виявилось в абсолютно пригніченому настрої головнокомандуючого сухопутними силами… Бойовий склад наших з'єднань різко скоротився… 16-а танкова має менш як сорок процентів штатного складу, 11-а танкова дивізія – близько сорока процентів…».

Клинченко, звичайно, бачив цей початок провалу планів «бліцкрігу» лише через призму відомих йому цифр і фактів. Пригадалося прощання з Бізанцом у «штабі Валлі» місяць тому і його напуття: «…Через тиждень у Києві!». Минув місяць. До Києва вермахтові ще далеко, а за пройдене він уже заплатив величезними втратами.

Це тішило Клинченка. Та недовго. Чим далі на захід, тим жа'хливішою ставала картина фашистської наруги над беззахисним мирним населенням.

У цих місцях встигли вже, видно, пройти слідами вермахту й ті, кому доручено було практичне встановлення «нового порядку». У кожному населеному пункті стояли шибениці. Сотні людей висіли на балконах, ліхтарях. Трупи розстріляних лежали на тротуарах, попід парканами.

У Золочеві, біля місцевої цитаделі, юрмився в скорботному мовчанні великий натовп. А на мосту через рів, який оточував фортецю, стояла група солдатів з автоматами напоготові. Вони не дозволяли цивільним наближатися до рову.

Клинченко наказав спинити машину. Підійшов до старої жінки, яка стояла трохи осторонь, і попросив розповісти, що тут діється. Та тільки злякано подивилася на нього, відвернулася й пішла геть, удавши, ніби не зрозуміла, хоч він звертався до неї українською мовою. Тоді Микола рішуче попрямував до мосту. Солдати розступилися. Заглянувши в рів, побачив сотні трупів, ледь присипаних свіжою землею. Тут працював цілий підрозділ солдатів, продовжуючи закопувати трупи.