П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– До мене, – наказав Клинченко одному з тих вояків.

Солдат, як був з лопатою в руках, так і підбіг. Доповів, що він з комендантської роти 295-ї дивізії.

– Кого ви тут ховаєте?

– Не знаю, гер лейтенант… Якісь цивільні: старики, жінки, діти…

Але, глянувши на Клинченка, продовжив тихіше:

– Ви щаслива людина, гер лейтенант, що не бачили того страхіття. Сотні постріляних, порубаних, знівечених розривами гранат. Стріляли, як у тирі, довго цілячись, вибираючи мішень. Навалили, як поганий господар дрова… Матері з немовлятами… Жах, жах… Що ж тут про нас, німців, подумають!…

Побачивши фельдфебеля військ СС, який поспішав до них, солдат раптово забурмотів:

– Пробачте, не знаю, нічого не знаю, я ж тільки закопував…

Есесівець встиг почути лише останні слова солдата, але зрозумів, про що йдеться, і сказав:

– Гер лейтенант, дозвольте цьому солдатові повернутися на своє місце. Скоро западуть сутінки, а в команди ще багато роботи. Я готовий дати вам вичерпні пояснення. Та хотілося б знати, з ким маю честь…

– Я офіцер абверу, повертаюся з тилу противника. Бачу – якась пригода, от і зацікавився.

– З абверу? – вже набагато люб'язніше мовив есесівець. – Це інша справа. А втім, таємниці особливої тут немає: так, санітарна акція. Ліквідували кілька сот недолюдків: активісти різні, комісарші з комісарчиками, євреї, поляки, місцеві українці з числа тих, хто у червоних активістах ходив.

– А хто акцію здійснював?

– «Натхігаль»! Може, чули?

– Ще б пак! Ми з гером Оберлендером навіть про побачення на кордоні домовлялися…

– Він у Лембергу [ *Так німецько-фашистські окупанти називали Львів ]. Головне там і відбулося, а сюди і до Тернополя тільки окремі підрозділи відряджені були. Ні, що не кажіть, а легіонери діяли рішуче й швидко. В Лембергу навіть за готовими списками…

Відчуваючи, що ось-ось втратить самовладання від цинічно-спокійного, мало не веселого тону, яким есесівець розповідав йому про жахливі події в Золочеві, Клинченко сухо подякував і пішов.

За годину вони були у Львові. Та Бізанца в його службовому кабінеті вже не застали. Черговий чиновник направив Клинченка до готелю «Жорж», а Войцехівського – до гуртожитку молодших службовців управління дистрикту.

Прощаючись з своїм супутником, який заніс йому валізку в номер, Клинченко попередив Корнія:

– Можливо, Бізанц розмовлятиме з кожним із нас окремо. Будьте насторожі. Ні кроку від легенди: «Шукач» при нас пішов на Харків. Господар явочної квартири тулиться досі в родичів. Воєнну обстановку в Києві – доповідайте в тих межах і подробицях, які дали нам у наркоматі. Тримайтеся впевнено. Постарайтеся добре відпочити. Думаю, звідси нас відрядять знов у розпорядження полковника Візера. На добраніч, Корнію!

Трохи відпочивши, Клинченко спустився на перший поверх, в офіцерський ресторан. Тут стояв гамір. Під високим склепінням плавали хмари тютюнового диму. Не видно було жодного вільного стільця. Хотів був уже податися десь в інше місце, коли з далекого кутка пролунало:

– А-а-а! Колего! Хоч із запізненням, все ж таки зустрілися! Прошу до столу!

По високому і разом з тим хрипкуватому голосу впізнав Оберлендера. Той сидів в оточенні кількох офіцерів «Нахтігалю» за зсунутими столами, заставленими пляшками й тарілками.

– Стілець! – наказав він кельнерові, який підбіг з першого помаху обер-лейтенантового пальця. Відчувалося, що цього відвідувача тут добре знають.

– Сідайте. І не відмовляйтеся від гостинності, яку не мав можливості виявити вам у Нойхаммері. Тепер ви розумієте чому… У Бізанца я вже попросив пробачення.

Ми з ним тепер зустрічаємося досить часто. Сподіваюсь, і з вами станемо друзями.

«Виходить Бізанц тут дуже впливова особа, якщо цей хамелеон так підлещується навіть до мене», – зробив висновок Микола. І, щоб додати жару, кинув:

– До нього якраз і прибув. Але, на жаль, у службовому кабінеті не застав, а квартирної адреси не знаю.

– Не будемо поспішати, пане лейтенант. Запевняю вас, що й майор сидить зараз у тихенькому місці за пляшкою вина. Тож давайте, – звернувся він до інших, – піднімемо й ми свої келихи за пана Козаченка, і я беру на себе сміливість твердити, що ніхто з вас не зробить помилки, щиро побажавши нашому колезі міцного здоров'я. Він вартий цього!

Перехиливши чарку, Клинченко став прислухатися до розмов у компанії, що була вже добре напідпитку. Говорили переважно про події перших днів німецької окупації Львова. І не випадково. Офіцери «Нахтігалю» якраз і зібралися з приводу «круглої» дати: рівно місяць тому вони разом з передовими загонами вермахту вдерлися до Львова. Горілка розв'язала язики, приспала Пильність. Та й навкруги були свої. Усі почували себе цілком вільно. Розповідали і про факти, що не потрапили до найтаємніших документів СД, гестапо й абверу. Одні здавалися Оберлендерові надто дрібними, інші – доповідалися начальству усно, бо й гриф «цілком таємно» не завжди є гарантією од «відпливу» деяких відомостей.