П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Найпростішою. Ви одержите документи на ім'я лейтенанта Червоної Армії Григор'єва. Войцехівський – на ім'я сержанта Макарчика. Не «липу» – справжні. Ми маємо вже такі документи, підібрані на полі бою. Видавати будете себе за військовослужбовців, що відстали від своєї частини.

– Гер майор, це небезпечно. Можемо справді натрапити на «свою» частину. Чи не краще закинути нас літаком десь під Київ?

– Ваше запитання мене тривожить. Погано знаєте, виходить, нинішню обстановку в радянському прифронтовому тилу. А втім, це не ваша вина: ви ще не поінформовані. Ознайомтеся хоча б з оцим…

Бізанц дістав із шухляди перехоплене радіоповідомлення Радянського Інформбюро від 26 червня 1941 року. Після зведення про хід бойових дій на головних оперативних напрямах наводилися окремі епізоди.

«На території Радянської Білорусії противник з метою шпіонажу висадив кілька невеликих груп парашутистів (по чотири-шість чоловік) з радіостанціями. Ці парашутисти виловлені місцевими жителями й передані в розпорядження військової влади».

З України повідомлялося:

«Кожна спроба висадити парашутистів зустрічає енергійну відсіч. Так, наприклад, під час висадки ворожого повітряного десанту в містечку Н. кавалерійська частина Червоної Армії, яка стояла поблизу, атакувала і знищила десант в момент його приземлення».

– Уявляєте, гер лейтенант, як тяжко доводиться нашим?

– Ще б пак! Виходить, проти нас воює не тільки армія!

– В усякому разі з розкритими обіймами не. зустрічають. Та з часом усе стане на своє місце. Частини СС, гестапо, «Нахтігаль», «Роланд», «Бранденбург-800», фельджандармерія, поліція, зондеркоманди… Є кому порядок навести, точніше, встановити новий. Фюрер все передбачив.

Клинченко мовчав, переборюючи гнів і біль.

– А поки населення не підкорене, – вів далі Бізанц, – десантуватися з літака небезпечно. Краще добиратися наземними шляхами. Бої ідуть переважно танкові. На окремих ділянках суцільного фронту немає. В таку «дірку» й доведеться прослизнути, а там загубитеся в маневрах величезних військових мас і щасливо до беретеся до Києва. За тиждень впораєтесь, а за цей час і німецька армія там буде. Отже, через тиждень – у Києві!

В ніч на 29 червня 1941 року Клинченко і Войцехівський на Луцькому напрямі перейшли лінію фронту. Пробираючись лісами, болотами, яругами, вони вийшли в тил радянським фронтовим частинам. Клинченкові довелося весь час квапити свого супутника. Войцехівський втратив психічну рівновагу: то на очі його набігала сльоза і він кидався цілувати землю України, по якій ступав після двадцятирічної відсутності, то стискував кулаки, лаявся, волав:

– Чорт з нею, з тою розвідкою. Я хочу нищити гітлерівців не таємно, а явно, з кулемета, душити своїми руками. Приєднаймося, лейтенанте, до якоїсь червоноармійської частини, хоч на тиждень, хоч на день…

Спочатку терпляче роз'яснення важливості їх місії, а потім категоричний наказ офіцера вели сержанта на схід.

Треба було поспішати. З особливого відділу першого зустрінутого з'єднання радянських військ зв'язалися з наркоматом. З Києва відповіли:

– Лишайтеся на місці. За вами вислано машину.

На світанку під вікнами хати, в якій вони ночували, почувся шум мотора. А ще через кілька хвилин до кабінету начальника особливого відділу зайшов, вірніше, вбіг невисокий, кремезний чоловік у цивільному.

– Микола!

– Георгій!

Далеко не молодий уже майор – начальник особливого відділу з батьківською усмішкою спостерігав зустріч друзів.

– І все ж, – мовив Георгій, востаннє плеснувши Миколу по плечу так, що той аж зігнувся, – і все ж таки тебе слід полаяти. Звалився наче з Місяця. Невже не можна було хоча б по термінових каналах передати, що перебираєшся на цю сторону?

– Уяви собі – не міг. Жодна з радіостанцій «Валлі» мені не підлягає.

– Невже у «Валлі» був?

– Прямо звідти.

І Клинченко почав розповідати, за чим Бізанц прислав його й Войцехівського.

– Клюнуло, виходить!

– Що ти маєш на увазі?

– Це ж Андрейко під мою диктовку листа писав.

– Погодився?

– Не відразу. Але зрештою-таки написав. Страшенно лютий на Кноха й Долла. Вважає їх винними в усіх своїх злигоднях. Ну, і розраховує за свою послугу, звичайно, на скорочення строку ув'язнення.

– А на фронт не проситься, фашистів бити?_

– Не від того, але хоче, як у відомому анекдоті, стріляти з рушниці з кривим стволом, тобто з-за рогу.

– Не розумію.

– Випустіть, просить, на волю й порекомендуйте на роботу до розвідок майбутніх ваших союзників: можна до англійської, можна до американської. А я, мовляв, проти німців працюватиму і вас не забуду.