П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Особливо пожвавішали спогади пізніше, коли до вояків з «Нахтігалю», з якими вже познайомився Клинченко, приєдналися ще кілька осіб у цивільному. Це теж були офіцери легіону, але прийшли вони не в мундирах, бо виконували якесь «особливе завдання» і не встигли переодягтися. Один з них – високий, чорнявий, якого «нахтігальці»-оунівці величали паном полковником, а німці – просто паном Романом, хизуючись своїм знанням Львова, де, за його словами, народився, вчився в гімназії і став «свідомим українським націонал-соціалістом», з посміхом кинув:

– Розповім вам, панове, одну пригоду. Чи не найвеселішу в історії нашого старовинного міста. Принаймні я ніколи в житті так не сміявся, як того липневого дня. Так з хлопцями нареготалися, що аж кольки схопили.

– Та не тягніть уже ви, будь ласка, кажіть.

– Ой, не можу, бо зараз зарегочу… Як згадаю…

Хтось підніс сміхотливому полковникові склянку з водою. Той, зрештою, заспокоївся і почав:

– Одне слово, взяли ми п'ятьох за тим списком, який ще в Берліні складався, щоб вивезти їх за місто й відправити більшовицького раю шукати. Всіх на прізвище вже не пам'ятаю. Одного знав близько: доктора юстиції Крепса. Цей мені особливо в пам'ять врізався. Чому – говорити не стану. Справа приватна, для вас мало цікава. Так от, беремо того Крепса, ще чотирьох… В цей момент осяває мене одна думка. Можете ви, кажу своїм хлопцям, дати розраду душі коменданта вашого? Хочу відчути, що повернувся після років блукань до дому. То можете чи ні? Тільки так, щоб святково, весело було…

– Можемо! – гукнули мої хлопці. – Наказуйте!

Поділився я з ними своєю ідеєю. Бачу – задумалися.

Чого це, питаю, з'явилась у ваших очах така занудиста поволока? Мовчать. Аж ось один каже:

– Спитати, б дозволу в гера Оберлендера, щоб потім неприємностей собі не склопотати.

– Це, – відповідаю, – вже не ваш клопіт: я наказую – ви виконуєте. До того ж, владу на сім днів німці повністю передали у Львові «Нахтігалю»: гуляй, як хто вміє.

Взяли ми тих п'ятьох для ліквідації і ще п'ятнадцятьох для розваги й повели у двір будинку під номером вісім на вулиці Артішевського. Вибрав я його не випадково: будинок здоровенний, сім під'їздів, є де розгулятися. Славко Фацько (витівник) поділяє тих двадцять арештантів на сім груп і наказує: «Всім за роботу – сходи мити!». Заарештовані стоять, чекають чогось. Він їх шомполом пошмагав, кричить: «Легенди, нероби, повертайтеся мені моторніше, бо я з вас зараз котлети нароблю!». Одна жінка з плачем: «Дайте ж нам води, ганчір'я…». А Славко як зарегоче: «Мийте, кляті язиками!». Потім ми примусили їх губами сміття в дворі прибирати. Кумедія!…

Хтось зареготав, хтось калатав склянкою об пляшку, вимагаючи, щоб і його послухали: може розповісти і не таке. Вся увага, вся воля Клинченка були сфокусовані зараз на одному: не виявити свого обурення, своєї ненависті.

Він довго не спав. Половина ночі пішла, на складання довгої шифровки, друга – на передачу її Центрові. Він доповідав про бачене в дорозі з Києва до Львова, про те, що нечувані звірства й знущання в цьому багатостраждальному місті чинили не випадкові бандитські групи німецьких солдатів, офіцерів і жовтоблакитників, а особливий апарат рейху, в тому числі легіонери Кана-ріса. Списки для винищення найвизначніших представників прогресивно настроєної польської, єврейської та української інтелігенції були складені ще в Берліні.

Звичайно, радянський розвідник не знав і не міг знати тоді, що описане ним – тільки мікроскопічна частка тих насильств, катувань, масових розстрілів і вбивств, яких зазнає населення «дистрикту Галичина», що генерал-губернатор доктор Вехтер, генерал-майор військ СС Кацман за найактивнішою участю Бізанца мають конкретні плани винищення мирного населення і військовополонених голодом, зброєю, щепленням тифу й дизентерії. Ні, цього він ще не знав. Але й того, що передав, Що доносили інші розвідники і просто радянські люди, яким пощастило вирватися з окупованої гітлерівцями території, з фашистських таборів і катівень – було досить, щоб людство побачило, який насправді вигляд має «новий порядок».

Радіопередача пройшла спокійно. А втім, Клинченко розумів, що під впливом настрою він діяв необережно: просто обурення почутим у ресторані викликало потребу негайно поділитися з ким-небудь своїми переживаннями.

Наступного ранку Войцехівський повідомив Миколу, що його серед ночі підняли з ліжка й повезли до Бізанца. Майор вивідував подробиці зустрічі з «Шукачем», розпитував про київський гарнізон і фортифікаційні споруди на підступах до міста, цікавився настроями киян. Подякував за інформацію і попередив: Козаченкові – ані слова!