П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Що ви, гер полковник, найвідданіша нашій справі людина!

– Ну, тоді хай щастить вам на новій посаді!

Радянський розвідник і сам побажав собі того ж.

Посада його цілком влаштовувала. З цього спостережного пункту він зможе бачити кожного, кого абвергрупа-103 перекидатиме по той бік фронту, знатиме, з якою метою. А часті зустрічі з Доллом, який ставився до нього довірливо й доброзичливо, відкривали можливість бути в курсі внутрішнього життя штабу групи.

Війна порушила старі канали зв'язку. Єдиним і надійним лишалася «власна» радіостанція. Точніше – єдиним, бо надійність була відносна. І тому, що станцію могли з часом запеленгувати, і тому, що тримати її в хаті, де оселився розвідник, було небезпечно.

Що робити? Про це Клинченко з Корнієм довго роздумували, а виходу не знаходили. Та вдома, кажуть, і стіни допомагають. Як би там не було, а на рідній землі, хай окупованій ворогом, він почував себе більш впевнено, ніж на чужій. Хоч пішли вже серед німців чутки про появу партизанів і Візер видав наказ, у якому заборонялося ходити за межі села по одному і без зброї, – Микола у вільний час робив довгі прогулянки. Найчастіше ходив у сусіднє село, де тримали агентуру, призначену для перекидання в радянський тил. Під час однієї з таких прогулянок він відхилився трохи вбік від звичайних своїх маршрутів і на висоті, що здіймалася над степом, надибав напівзруйнований бліндаж і окопи. Можливо, це був останній рубіж оборони якогось підрозділу радянських військ у цьому районі. Вхід до бліндажа засипаний землею, завалений уламками дерева. Трохи попрацювавши знайденою тут саперною лопаткою, Клинченко пробрався всередину. Друге приміщення виявилося неушкодженим. Навіть нари збереглися. Про кращий притулок для радіостанції і мріяти не можна було. Побоюючись підірватися на міні, сюди не ходили ні німці, ні місцеві жителі.

Згодом Клинченко переніс рацію до бліндажа і замаскував так, щоб сторонній не знайшов її. Для роботи ж рацію можна було швидко підготувати.

Після другої передачі прибіг увечері на квартиру до Миколи схвильований Корній, якому він доручив заприятелювати з радистами станції перехоплювання, і доповів:

– Сьогодні заходив до Ріхарда Крамера. Налляв йому спирту з термоса. А коли він відлучився, я погортав книгу перехоплень і побачив нашу останню шифровку, обведену червоним. Збираються, видно, передати дешифрувальникам.

– Дивно, – розмірковував уголос Микола. – Скільки в ефірі шифрованих текстів… Чому ж вони звернули увагу саме на наш? Одне з двох: або через незвичні групи цифр, або твій Ріхард уже звик до «почерку» навколишніх кореспондентів і відразу виділив мій. Зробимо так: щоб збити їх з пантелику і створити враження, ніби працює станція з великим штатом, – будемо передавати по черзі. І до того, кожного разу міняти «почерк».

Корній заперечив. Щоразу для відлучки в бліндаж йому треба одержувати дозвіл. Години його відсутності в школі збігатимуться з часом підозрілих передач. Може, зробити інакше: передавати з навчальної радіостанції в перерві між заняттями?

Вирішили спробувати. Сеанси скоротили, передачі вели рідше.

Так у тривожних клопотах минав час. Абверкоман-Да-103 пересувалася все далі на схід і з нею двоє радянських розвідників. Долаючи сотні небезпек, вони стали для Центру постійним і надійним джерелом важливої інформації.

Новий, тисяча дев'ятсот сорок другий рік штаб абвер-групи-103 зустрічав у Маріуполі. Довгий стіл аж поскрипував під тягарем наставлених на ньому страв і питва. Головною прикрасою новорічного банкету була двадцятивідерна бочка бердянського вина, облямована ялинковим віттям і оточена півлітровими кухлями. Смажені поросята, осетри на величезних дерев'яних тарілях, янтарна, аж прозора від жиру кефаль, зерниста ікра – всі дари багатих берегів Приазов'я та Азовського моря зійшлися тут завдяки старанням інтенданта Іллі Зубкова.

Розстарався він так заради майора Альбрехта, який нещодавно змінив полковника Візера на посаді начальника абвергрупи.

Особливих причин веселитися в абверівців не було. Вже й до Маріуполя дійшла звістка про страшну поразку німецьких військ під Москвою, де Червона Армія в грудневому контрнаступі розгромила кращі дивізії фюрера. Знали офіцери також про невдоволення Гіт-лера своєю військовою розвідкою, що помилилася в оцінці сил радянських військ і намірів радянського командування на головному стратегічному напрямі. Отже, у фашистських розвідників було більше підстав для трауру, ніж для гучномовиих новорічних тостів. Однак усі вдавали, ніби нічого не сталося. За традицією треба цього вечора пити й веселитися. І від неї не відійшли. Тим більше, що на столі лежало награбоване, а фашистський окупант ласувати на дурничку любив.