П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Долла господиня, особливо її кулінарна майстерність, просто зачарували. Вони стали частенько навідуватися сюди, приводячи завжди з собою ще кого-небудь. За якийсь місяць квартира фрау Наташі перетворилася на своєрідний салон, в якому збиралися офіцери абверкоманди, морської розвідки, «Групи Локкарта», представники гестапо. Щовечора тут можна було знайти принаймні трьох-чотирьох офіцерів таємних німецьких служб. Краще місце для того, що абверівці називали «салонною розвідкою», важко, мабуть, було б знайти. Войцехівський, передаючи Центрові шифровки з інформацією, вивудженою в «салоні фрау Наташі», щоразу поздоровляв Миколу з його блискучою ідеєю.

– Не набридли вам ще, Наташо, гості? – спитав її якось Клинченко, щоб вивідати, чи не свариться вона через це з Зубковим.

Жінка пильно подивилася йому прямо у вічі й відповіла:

– Мені хочеться вам догодити, а вас, здається, мої гості влаштовують?

Клинченко промовчав, але довго роздумував над цими словами. Що вони могли означати? Невже вона здогадується, хто він? Якщо має якесь підозріння – чом не донесе на нього? Нема чим довести? А може, просто прагне допомогти?

Останнє припущення зміцніло, коли Наташа одного разу переказала свою розмову з офіцером морської розвідки Браунером, який, побачивши перед тим денце не одної чарки, кинув їй:

– Фрау Наташа, ви, часом, не на гроші радянської розвідки нас так щедро частуєте. Дивіться мені…

І пригрозив пальцем.

– Що ж ви йому відповіли?

– Теж люб'язно «пожартувала». Сказала: «Ви пане Браунер, мабуть, поганий розвідник, якщо про це розпитуєте мене. Доцільніше було б поділитися своєю підозрою з паном Кюхнером з СД».

– І як він на це реагував?

– Відразу протверезів. Хміль наче вітром здуло. Мені здалося, що перелякався власних слів. Просив пробачити за безтактність і благав, щоб я про нашу розмову ані гу-гу. Довелося пообіцяти. Мало не навколішках повзав.

– Виходить, ви не дотримуєте слова…

– Так я ж тільки вам!

Хтось підійшов, розмова перекинулася на інше, і вони вже ніколи більше до цього випадку не поверталися.

Практичних висновків з такого попередження Клинченко зробити не встиг. Зубкова незабаром перевели до Дніпропетровська, і Наташа поїхала з ним.

Клинченко іноді задумувався: ким була вона? Просто легковажною жінкою? Практичною особою, яка над усе ставила затишне, забезпечене життя? Чому ж тоді ризикувала, попереджала, що «салон» під наглядом, і все ж не закривала його? А може, належала до тих антифашистів-одинаків, які жертвували багато чим, але не йшли в загальному строю, бо не могла встановити зв'язків з підпіллям? Відповіді не знаходив.

Та й не до цього було. Такі відбувалися події, в такому темпі закружляло колесо тотального шпигунства, в якому не крутилося навіть тоді, коли розроблявся план «Барбаросса».

Адольф Гітлер вирішив у сорок другому домогтися здійснення політичних цілей, яких через провал планів «бліцкрігу» не досяг у сорок першому. Він був настільки переконаний, що йому вдасться тепер добитися свого, що, зустрівшись з одним із іноземних друзів рейху, якому дуже довіряв, запевнив його:

«Ради вже наступного літа будуть розгромлені. Порятунку для них більше не існує. Літо стане вирішальною стадією воєнного змагання. Більшовиків відкинемо так далеко, щоб вони ніколи не могли торкнутися культурного грунту Європи… Мій намір – поки що в центрі фронту більше не проводити наступальних операцій. Моєю метою буде наступ на південному фронті. Я вирішив: як тільки покращає погода, знову вдарити у напрямі Кавказу. Цей напрям – найважливіший. Треба вийти до нафти, до Ірану та Іраку… Звичайно, крім того, я подбаю про знищення Москви й Ленінграда».? Людиною, перед якою фюрер так одверто викладав найпотаємніші секрети райху, був посол Японії Осіма. Розмова відбувалася в січні 1942 року.

І була вона не просто маренням уголос. На початку квітня саме ці потаємні наміри Гітлер сформулював у директиві генеральному штабові на час літньої наступальної кампанії. Отже, битви за Волгу і Кавказ мали стати головними подіями на півдні величезного радянсько-німецького фронту, який простягся від Баренцового до Чорного морів. Дев'яносто дивізій групи армій «Південь» стояли, готові до ривка. І всі – від самого фюрера до командуючих арміями – оглядалися на абвер. На власній шкурі фашистські генерали відчували, що Червона Армія вже не та, з якою вони зустрілися в червні 1941-го. Як їй вдалося так зміцніти за п'ять з половиною місяців, що минули від початку війни і до поразки фашистів під Москвою? Чому це радянські війська почали наливатися новою силою, а вони, німці, слабнути? Гітлер звинувачував своїх генералів у недостатній рішучості. Ті звалювали все на Діда Мороза і радянську розвідку. Засліплені ненавистю, вони не розібралися в тих джерелах політичного й соціального порядку, які забезпечували Країні Рад не тільки швидке відновлення сил, а й безперервне нарощування могутності.