П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

І, насмішкувато глянувши на Клинченка, додав:

– Старайтеся. Це буде людина для вашого старого приятеля і начальника – майора Долла. Він перекине агента в Астрахань для розвідки глибоких тилів двадцять восьмої армії червоних. Розповідаю вам усе це для орієнтації. І попереджаю: не знайдете мені такого- агента – підете самі!

– Яволь, гер майор.

– Ви вільні, можете йти.

Міста, як і люди, мають не тільки своє обличчя, а й свій характер. Вдача Маріуполя виявилася такою непокірною, що за двадцять три місяці свого панування окупанти не одержали з його металургійних велетнів жодного кілограма чавуну чи сталі: стали на заваді патріоти. Ледве животів і порт. Один з найбільших до війни (тут можна було побачити прапори майже всіх морських держав світу), він був схожий тепер на позаштатну пристань. Нерухомо, наче зажурені гігантські птахи, стояли вантажні крани. В руїнах лежали портові споруди. Всі роботи провадилися вручну. Для цього гітлерівці щодня приганяли сюди під конвоєм військовополонених з табору, створеного біля так званої шлакової гори. Вдалося їм під загрозою розстрілу нашкребти і дві-три артілі «вільнонайманих» вантажників. Серед них був і Клинченко.

У робі, зшитій із старого брезенту, чорний, як негр, від вугільного пилу, він біг по трапу з важкою корзиною на плечі, коли з сусіднього судна надривно пролунало:

– Полундра-а-а!

Спинившись на мить, Микола озирнувся й побачив, як із сходні впала в море людина. Друга, в матроській формі, з червоним від напруги обличчям, таким червоним, що, здавалося, кров зараз прискне крізь шкіру, якось неприродно зігнувшись, утримувала на самому верху сходні колісну пару залізничного вагона.

– Стрибай у воду, – гукнув хтось із берега.

– І це справді було б найбезпечніше для матроса. Та він продовжував нелюдським зусиллям стримувати вантаж, аж доки Клинченко і хтось із військовополонених прийшли йому на допомогу. Спільними зусиллями колеса вкотили на палубу.

Того, що впав у воду, врятували. Німецький конвоїр ударив його кілька разів прикладом автомата й примусив знову стати до роботи, не зваживши на просьби інших військовополонених і вантажників дати людині підсушити одяг, бо з моря дув різкий холодний вітер.

Під час перерви, коли з табору привезли баланду для полонян, Клинченко підійшов до матроса й непомітно для вартових поклав йому в кишеню шмат хліба. Той подякував, розламав навпіл і простягнув своєму напарникові.

– Як же ви, хлопці, так необережно працюєте? – покартав їх Микола.

– Не в обережності чи вмінні тут справа, – відповів з прикрістю моряк. – Годують баландою, а роботу, гади, дають бач яку? Ноги підгинаються. От він і впав.

– Ну, а ти чом не стрибнув у море? Хай би вони, ті бісові колеса, на дно пішли. Знали б фріци, що не можна голодних людей на таку роботу ставити.

– Ех, чоловіче, легко тобі поради давати. Не втримай я з вашою допомогою колеса – Петра обвинуватили б у саботажі й – до стінки. Перший-ліпший офіцер конвою може знущатися над нами. Та що там офіцер! Бачив, як солдат Петра бив? А вбив би – це йому безкарно минулося б. Ми ж для них не люди, а номери…

Наступного дня Клинченко передав матросові, якого звали Павлом, цілу хлібину. Перш, ніж взяти її, той недовірливо спитав:

– Де ти зміг стільки дістати?

– Їж! Артіль з вами ділиться…

Павло взяв хліб і розрізав на двадцять пайок -по числу людей команди полонених, у якій він працював, а Миколу попередив:

– Будь обережним: побачать в тебе фашисти цілу хлібину – потягнуть до гестапо. Буханець хліба – скарб! Аж не віриться, що ми їли його колись досхочу…

Клинченко попередив майора Альбрехта, що намітив собі об'єкт для вербування, та людина ця дуже виснажена і взагалі в інтересах справи йому потрібно з десяток хлібин і хоч кілограмів зо два сала. Одержав усе, що просив. Поступово передав продукти військовополоненим.

Тепер він бачився з ними щодня. І чим пильніше приглядався до Павла, тим більше подобався йому цей хлопець своєю неприхованою ненавистю до гітлерівців, сміливістю, дбайливим ставленням до товаришів. Наймолодший за віком, він тут мав найбільший авторитет.

На п'ятий чи шостий день знайомства Павло під час обідньої перерви, коли вони стояли трохи осторонь інших, сказав:

– Послухай,-браток! Ти, бачу, свій. Не зрадиш. А втім, я не побоявся б звернутися з своєю просьбою до першої-ліпшої людини. Крім, хіба, отих…

Матрос презирливо кивнув у бік конвоїрів і повів далі: