Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Сотні підступали вперед і так дійшли до засягу мушкетного стрілу. Наладовані сіканцями гармати грізно насторожились на піхотні лави. Льонти запалені. Ждали на знак.

Нечай переїздив від сотні до сотні.

— Скочити зараз, як тільки гармати вистрілять. Не отягатися! Що сили в конях!

Усе було готове. Німці з камінним спокоєм приглядалися до приготувань. Чекали, як ловець чекає на дичину, щоб підійшла ближче під стріл.

Тихо було в повітрі. Сірі хмари нависли низько на небі. Стада ворон зібралися з усіх сторін, наче прочуваючи недалеке багате жерунство.

Нараз блисла Нечаєва шабля.

— Вогню!

Ревнули гармати й закрили все хмарою диму. Сполошені коні рвалися вперед.

— Вперед! Вперед! — неслися гострі прикази старшин і збита маса їздців кинулася скоком з місця. Віддаль була невелика. Зустріла їх нищівна пальба піхоти, але кіннота перла вперед. Щілинами, що їх пробили гармати, ввірвалася в ряди піхоти і верхівці стали рубати шаблями залізні шоломи. Щілини ставали ширші й ширші. Нові сотні, як вихор, вривалися в ті прогалини і могутній чотирикутник заломився, прис і розскочився на десятки поменших, де ще завзято боронилися німці, дорого продаючи своє життя.

Не було вже часу на ладування мушкетів.

Боротьба перейшла на білу зброю, в якій козацька кіннота мала перевагу. Задні стіни чотирикутника заатаковані тепер з обох боків, змішалися. Німці падали густо під козацькими шаблями.

Як кіннота ввірвалася вже до нутра чотирикутника, Нечай відступив із бою та з коня приглядався, як винищували піхоту. З обличчя спливала йому кров. Це мушкетна куля зачепила його в хвилині, коли скакав конем у чотирикутник. Але він, не звертаючи на це уваги, стежив за боєм, що кипів довкруги.

Під’їхав до нього осавул Кривенко.

— Ти ранений, полковнику?

— Здається. Не чую болю. Либонь тільки шкуру здерла куля. Міллєра не знайшли?

— Міллєр упав.

— Шукайте за якимось офіцером. Може тепер здадуться? По що стільки крови проливати?

Але офіцера не знайшли.

Один за одним під’їздили до Нечая сотники, червоні, спочені, задихані, скроплені своєю й ворожою кров’ю, ще з полум’ям бою в очах.

Бій кінчився. Малі групи ще тут і там боронилися. В деяких місцях німці стали кидати зброю й підносити руки. Нечай казав брати в полон усіх, що піддаються й поволі почали підводити бранців.

Козаки почали збирати зброю й вантажити на вози, що густо стояли на дорозі, покинуті поляками в утечі. Поле було встенеле густим трупом і лише тепер Нечай побачив, скільки шкоди наробив перший мушкетний вогонь німецької піхоти. В місцях, де наступала його брацлавська сотня, лежали цілі стоси побитих коней і людей. Небагато ліпше виглядало поле там, де ввірвалися в піхоту сотні тульчинська і немирівська.

Як сумерк заходив, усе було готове.

— Скільки полонених? — спитав Нечай, якому перев’язали вже рану.

— Сто п’ятдесят — відповів Габач.

— Скільки наших упало?

— Вбитих і тяжко ранених коло двох сот.

Нечай похилив голову.

— Шкода хлопців, шкода. Дужі ці німці. На чужій землі впасти і за чужу справу. Скільки їх упало?

— Близько п’ятнадцять соток.

Темніло вже, коли брацлавський полк повертався до табору, залишаючи на пожертя вовкам та крукам єдиних оборонців Речіпосполитої Польської.

А там у далекій Варшаві пан полковник Осінський мав незабаром дістати нову промоцію, признання й похвалу за самопосвяту його реґіменту, за відвагу й успішну оборону польського війська в його втечі.

Ганна Грузевичева, як її звали: тітка Ганна, була сестрою матері Нечая. Він ледве пам’ятав свою матір, бо вмерла йому, ще коли був малим хлопчиною. Тітка Ганна, яка овдовіла й була бездітна, цілим серцем прив’язалась до синів своєї сестри, Данила й Івана. Матвій був куди старший і був на Січі ще за життя батька. Іван також швидко вилетів із гнізда, вчився в колегії, яку заснував великий київський митрополит Петро Могила, і потім на Січі попав у татарський полон. Кілька років перебував то в Криму, то в Анатолії, навчився турецької і татарської мов і пізнав тамошнє життя. Коли згодом Данило віднайшов його та викупив, на Січі вважали його за знавця Криму й Туреччини і тому в часі повстання гетьман обрав його на постійного резидента в Бахчисараї.

Данило довший час проживав у своєї тітки і вона прив’язалася до нього більше, ніж до Івана. Коли кинув колегію і слідами своїх братів пішов на Січ, закупив для неї хутір та дбав, щоб жила без турботи. Як приїхала Христя з мамою, тітка Ганна прийняла їх із щирим серцем. Христя завоювала її зовсім і не треба було старій жінці казати, чому саме Данило прислав ці жінки на хутір до неї.