Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Стиснув шаблю в руці й одним скоком досягнув воза. Ніхто не рушився. Тиша. Ясніло щораз більше. Розвиднювалось. Кинув оком вліво, вправо. Нікого. Вози стояли рядом, але ні живої душі коло них. Глухі. Німі. В таборі було ще чути тупіт коней, але коло возів, чи поблизьких наметів, людей він не побачив. Протиснувся попри віз і вийшов на вільне місце між возами й шатрами. Знову — нікого. Перший намет — великий, на ліво. Метнувся туди. Речі порозкидані, все в неладі, але ні живої душі. Скочив далі в глиб табору. Якийсь самітний їздець, темний, заблуканий, одинокий, наче той, що на Божий суд спізнився, чвалував, як божевільний, не оглядаючись ні вправо, ні вліво. По хвилині знову якась група їздців, може п’ятьох, може шістьох, мигнула в повноті розгону, підганяючи коні, що й так добували останніх сил. Минув другий намет. Те саме. Знайшовся на трохи вільнішому просторі, незайнятім шатрами. Там угледів якийсь темний стовбур, що бовванів на землі. Гармата! Покинута гармата! Глянув ближче: ящик із порохом та кулями біля неї. Ремені для коней поперетинані.

— Кинули по дорозі. Відтяли від коней! — мигнула думка. Чому?

Нараз ясна, несподівана, незрозуміла, ніби з байки, правда поразила його, наче громом:

— Утікають!

— Дужий! — заговорив швидко. — Давай знак пану Кривенкові, щоб післав по сотні, а сам сюди приходив. Поляки кинули табір і втікають.

Дужий скочив через ряд возів і почав кликати голосно до козаків.

Тим часом Нечай обернув гармату, насипав пороху, всадив кулю, запалив губку, і, не в силі знайти льонт, підсипав пороху та запалив губкою, держачи її на кінці шаблі.

Гукнув стріл, що потряс повітрям і прогнав тишу.

— Єзус! Марія! — пронісся крик недалеко.

— Козаки!

І знову запізнені малі групи стали втікати щосили, хто пішки, хто кінно.

Нечай був сам у покинутім таборі.

Нараз ні з цього, ні з того, в наслідок утоми, неспаної ночі, напруження, несподіваної, неочікуваної правди прийшла реакція. Він стояв на полі біля гармати, що з її горла ще тонким струмком добувався дим, сперся обома руками на шаблю й почав сміятися, сміятися, як давно не сміявся.

Прибігли Кривенко, Дужий, за ними інші козаки.

— Поляки втекли з табору, залишивши все нам. Махаринський, скачи чимдуж до гетьмана. Дай вістку, що сталося.

Звертаючись до Кривенка:

— Руш сотні сюди, щоб зайняли табір.

Сам із кількома козаками залишився в таборі, дивуючись тому, що сталося.

Величезний табір, повний достатків, амуніції, харчів, розкішні намети, нечувані дорогоцінності, тисячі й тисячі возів, виладуваних у щерть багатствами — все те опущене, залишене, покинуте.

В голові не хотіло зміститись.

— Без опору? Без спротиву? “Нажени їм страху!” Знову цей гетьман ріс у його очах до недосяжних висот.

— Невже він міг знати? Відки? Як?

— П’ятдесят тисяч прекрасного устаткування й засобленого війська! Двісті тисяч челяді і слуг!

Нечай глядів на порожній табір, що разом із денним світлом ставав щораз більший і багатший... Годі вірити! Може це підступ? Може це гра? Може це засідка?

Вийшов на горбок, відки було видно долину й дорогу на Константинів. Довгий ряд коней, возів, людей тягнувся там без ладу, в розсипці, в поспіху. Одні переганяли одних; вози то застрягали, то переверталися в бездонних калюжах; кінні, минаючи дорогу, виривалися вперед полями, болотами через долини й кущі.

— Ні, не засідка це, не фортель, не підступ... “Нажени їм страху!” — наверталися на думку слова гетьмана.

Перша наспіла брацлавська сотня. За нею прибули краснянська, немирівська, тульчинська і вслід за ними сотня за сотнею вривались в табір. Люди ставали, немов оторопіли. Наче шуліки, кинулися молодці на здобич, якої не сподівалися, про яку навіть у снах не могли мріяти.

Багатства, залишені панами, переходили всякі сподівання. Тут ніс козак кунтуш, підбитий соболями, з діямантовими тороками, там кінський наряд, обсаджений густо самоцвітами; цьому попалась зброя з золоченим шоломом і нагрудником, якій ніхто й ціни не вмів дати, тому посуда зі щирого золота; іншому шовкові шати, що манили очі багатством красок, то знову коні найчистішої крови, дорогоцінні шаблі, що мерехтіли золотом і дорогими каменями, чи карета так коштовно викінчена, що та, яку Нечай бачив під Корсунем і в якій привезли п’яного Потоцького, могла подобати на просту підводу; в іншому місці копичились гори жіночих одягів і це казало догадуватись, що жіноцтва було повно в польському таборі.