Прибіг вартовий.
— Пішли по Дика. Нехай бере людей, якесь світло і нехай перешукає поле. Там десь між убитими або пораненими має бути Забуський. Жваво!
Шукали до пізна вночі, але Забуського не було ні між убитими, ні між живими.
Мряка розкотилася туманом по долині та прилягла до землі. Хоча видно було зорі на небі й далекі вогні розведених ватер, то перед себе не видно було на три кроки, бо все окутала сіра мряка.
Тихо було на долині, що розділяла обидва табори. Тільки з того боку, де таборував брацлавський полк, неслись іржання коней, рик волів або якась далека заблукана пісня.
По другому боці долини, де стояв укріплений подвійним рядом возів польський табір, доносилися гомін, метушня, тупіт розгуканих коней, крики. По боці брацлавського полку горіло безліч вогнищ; зате польський табір стояв майже темний.
— Ех, коби так розвести хоча невеличку ватру. Протрусився й перемерз я увесь — сказав хтось серед мряки притишеним голосом.
— Дав би тобі сотник ватру!
— Невеличку. Ось тут за кущами. Ніхто й не завважив би навіть.
— Хіба на те, щоб тебе самого припекти на ній.
— Думаєш, що сотник зробив би це?
— Коли ні, то віддав би тебе полковникові.
— А він, думаєш, казав би припікати людей? Він?
— Він самого себе припік би, коли б таке зробив. Сказано було: на стійках у долині ні вогню, ні гомону! От і все.
— Коли холодно дуже.
— Не треба було до війська йти. Ще й у брацлавський полк захотів? Шкода, що перини не приніс із собою сюди!
— А ось, скільки там вогнищ у нашому таборі. Навіщо їх стільки?
— Полковник звелів.
— Чому?
— Ти знаєш, що не твоє діло допитуватися, чому. Залиши це нашому полковникові. В нього мудріша голова, ніж у тебе... Щоб ляхи думали, що тут не один полк стоїть, а десять. Ось що! Але цить! Хтось їде.
Від козацького табору далося чути чалапання коней по грузькій долині.
Козаки схопились і той, що був проти розпалювання ватри, крикнув:
— Стій! Хто йде ?
— Свої.
— Клич?
— Брацлав. Гей, то ти, Дужий?
— Я, пане полковнику.
Дужого перевів був Нечай до брацлавської сотні, а Андрійка ще з Межибожа відіслав у Київ.
— Як поляки?
— Не займають. Ніхто не підходить.
— Тихо там, кажеш?
— Ні. Дуже гамірно. Я вже хотів посилати козака, щоб тобі про те, полковнику, донести. Гонять кіньми, чути крики. Ось і тепер...
І справді невпинний гул у ворожому таборі не вгавав.
— Що це може бути? — спитав Нечай інших їздців, прислухаючись до дивного гомону по польському боці. — Що ти кажеш, Красносельський?
— Не знаю. Хіба кінноту виводять, щоб зараз ізранку вдарити.
— Так гонили б по таборі? Та ж це... О-о! Чуєш, що твориться?
Звивають табір — догадувався Байбуза.
— Вночі?
— Втікають?
— Без возів? — хитав головою Нечай. — Щось незвичайне діється. Нічого. До ранку вже недалеко. Побачимо. Ви, хлопці, пильно вважайте і, як щось почуєте, чи побачите, шліть вістку. Дужий! Покажи, де друга стійка. Ходи зо мною.
Поїхали до другої стійки. Ця була ще ближче польського табору і звідтам іще ліпше можна було чути метушню, що була за возами.
Нечай прислухався довший час, міркуючи, далі пошукав очима Зеленського.
— Зеленський! — кликнув. — Присунь сотні сюди. Всі сотники до сотень! Вогні в таборі погасити! До гетьмана вишли посланця, що щось незвичайне діється в польськім таборі.
Сотники роз’їхались. Осталися тільки полковий осавул Кривенко та полковий обозний Махаринський.
— Дужий!
— Я тут, полковнику.
— Підеш зо мною.
— Куди скажеш, батьку.
Нечай зіскочив з коня і разом із Дужим пустився в напрямі ворожого табору. Кривенко рушив за ним.
— Ти куди? — спитав Нечай.
— Із тобою.
— Ні, братіку. Ти останешся тут. Мені там гурту не потрібно. Один Дужий вистачить. Я хочу поглянути, що там твориться.
— Перша стійка може вас застерелити.
— Коли застрелить, ти перебери полк. Ви тут чекайте.
На сході стало сіріти. Але в долині ще темно було і тяжко було серед кущів та болота шукати ходу до польського табору. Одначе, як ґрунт став підноситися в гору, мряка помітно рідшала і при ясніючому небі видно стало, як бовваніли здалека навантажені вози.
Йшли поволі й осторожно, очікуючи кожної хвилини стрілів із-за возів, крику стійок, чи наглої зустрічі з польськими вартовими. Але чим дальше Нечай підступав уперед, тим більше росло його здивування.
Вже давно Нечай минув віддаль, де сподівався стійок, і не застав нікого. Вже вози ось-ось перед ним і ніхто не віддав до нього стрілу. Що це значить? Хочуть живцем узяти?
Читать дальше