Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— До гною, хлопе, не на раду!

Пригадуючи собі тепер те, воєвода Кисіль дивувався тільки, що Забуський зневагу стерпів і залишився на раді до кінця. Але й на те Забуський, ідучи за своїми думками, дав йому відповідь, незапитаний.

— Кожний — король, чи воєвода! Не тому, що сам щось вартий, а тому, що в нього стільки то і стільки сіл, стільки то підданих, або що має свояків, які щось значать. Те саме, бачу, діється з вашою милістю. Я бачив, що вони роблять і думав собі, що, коли ваша милість може зневаги стерпіти, то й я можу. Може колись прийде час, що...

Забуський перервав, махнув рукою і замовк.

Кисіль, вражений також, не старався говорити. Його заболіло, що навіть такий простюх, степовик, бачив, скільки пониження доводилось йому переживати. Почув, що його нехіть до Забуського росла. Гнівало його й те, що він ставив себе самого на такій рівній площині, як його, воєводу, сенатора, каштеляна, достойника польської корони.

Тим часом Забуський, ідучи далі за ходом своїх думок, став обвинувачувати в дусі воєводу, як головного спричинника того, що він опинився по цьому боці шанців. Давні взаємини з воєводою, ще в часі, коли Хмельницький був на Січі, постійні обітниці, запевнення, що він дістане гетьманську булаву — все те перекотилося крізь думки козака й гіркістю вилилося в його словах:

— Пригадую собі, скільки то разів ваша милість обіцяв мені булаву, пам’ятаю те запевнення, що ваша милість має значення у короля у Варшаві, в соймі, в сенаті. І що з цього вийшло?

— Короля немає.

— Короля немає і ціла ваша Польща валиться. А за нашу службу що нам доводиться діставати? Погорду, зневагу, сором і стид. Це все, чим нам платять.

І знову слова: “ми”, “нас'’, “нам” заболіли Кисіля, бо ними лучив Забуський себе з ним. Він, Кисіль, на одній дошці з оцим козаком! Обидва при цьому самому дишлі!

Але Кисіль був зручний політик і знав, що таку атаку треба відбити зараз атакою, щоб мати спокій. Піднявшись із ліжка, глянув на Забуського.

— А ти, пане Забуський, додержав усього, що обіцяв? Де ж ті твої козацькі полки, що ти сподівався привести до коронного війська? Де ті всі твої однодумці, що покинули ребелію й пішли за тобою? Адже ти тут сам один, як палець. Двох чи трьох слуг маєш зі собою і то вони не козаки, а потатарщені донці. Князь Вишневецький дав тобі своїх козаків. Де вони?

Забуський утих, замовк. Але Кисіль ішов аж до дна.

— Так, я будував замки, але будував їх на льоду. Я думав: Забуський, то не хтобудь серед низового війська. За ним підуть тисячі — думав я. — Забуський, то сила. Ним можна буде Хмельницького присмирити, його ж наверх видвигнути. Тепер, подумай, мосці Забуський, якби так було сталося, як я думав, яке б наше положення було сьогодні? Хто важився б закинути тобі, що ти не до ради, тільки до плуга, чи гною?

Забуський піднявся на рівні ноги. Злі вогники злітали з його очей, рука сама рвалася до шаблі.

— Тому тепер не час на такі докори, пане Забуський, — говорив Кисіль, який помітив зміну, що зайшла в козака. — Ні тобі, ні мені нема вороття. Ми мусимо йти по тій дорозі, що її вибрали. Ти без мене нічого не будеш значити серед поляків. Але після елекції короля я знову буду натискати, щоб тобі віддати гетьманську булаву. Я тобі буду потрібний і не скриваюся з тим, що й ти мені можеш також у пригоді стати. Ось і чому нам не спорити тепер!..

— Я сам не знаю, як це сталося, що навіть мої приятелі не пішли за мною. Та ж на Пушкаря, що тепер має полтавський полк, і на переяславського Лободу я рахував, як на себе самого. Вони ж мої друзі були колись, побратими, товариші зброї. Потім я дізнався, що й вони, ті самі люди, голосували, щоб мене скарати на горло. Разом з усіма іншими Богунами й Нечаями. Я...

— При вході до намету появився джура воєводи.

— Ваша милосте! Від пана коронного підчашого офіцер до пана Забуського.

— Давай його сюди!

Увійшов поручник драгунів пана Остророга.

— Хто тут пан Забуський?

— Я.

— Панове реґіментарі рішили вислати ранком роз’їзд у напрямі Острова і Волочиськ. Вашмосць, пане Забуський, має їхати як другий у команді.

— А хто перший?

— Пан Зацвіліховський. Буде два полки драгунів і два посполитого рушення. Вашмосць пан має зголоситися до пана Зацвіліховського.

— Коли?

— Зараз. Якнайшвидше. Я їду до нього. Як вашмосць готовий, то я запроваджу.

— Добре — відповів Забуський, піднявся зі стільця і вийшов, не звертаючи уваги на воєводу.

— Ох, який же він простак! — уголос промовив воєвода, знов ображений у своїм достоїнстві поведінкою козака.