Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

Все це складали по сотнях на купи до звичайного поділу.

З головного козацького війська прибігали також сотні і полки, займали табір та паювали здобич. У короткому часі табір заворушився, виповнився вщерть людьми, втратив військовий вигляд, нагадуючи радше величезний пребагатий базар.

Нечай, що бачив, як люди з його табору розбрилися по таборі за добиччю, скликав сотників і поручив їм виділити з кожної сотні людей, щоб зайнялися здобиччю, а всім іншим привести коні й бути напоготові.

Це показалося доцільне, бо заки ще його приказ успіли виконати, прибіг посланець із гетьманської квартири, щоб Нечай рушив негайно з кінними сотнями в погоню за ворогом. На малому клаптику паперу було написане гетьманською рукою:

"Даниле! Осінський із цілим полком німецької піхоти йде останній, охороняючи поляків. На Бога, не дай їм дійти до Константанова, бо там кріпкі мури, і вони могли б добре боронитися, коли б до них дісталися. Візьми кілька гармат із собою." Дорога на Константинів була розбита, з бездонними калюжами та ямами, в яких позастрягали покинуті вози, карети, виповнені теж усяким добром. Але тепер Нечай не дозволив нікому задержуватися, лише вів полк дальше й дальше.

Коли минули переправу через річку, стали щораз частіше зустрічати спізнених утікачів, яких рубали, не зупиняючись. Врешті в полуднє побачили далеко перед собою густі ряди німецької піхоти, що одна-єдина відступала в порядку.

Побачили нас! Побачили! — закликали старшини біля Нечая.

А в Нечая ріс подив, росло признання для тієї могутньої людської машини. Довгий вуж німецької піхоти навіть не затримувався. Видно було тільки, як офіцери давали прикази. В одну мить на очах козацьких сотень став творитися великий чотирикутник, рівний, упорядкований, справний, без зайвої суматохи й біганини. Йшло те все так, немов на полі вправ. Іще не з’їхали з горбка, на якому їх побачили німці, а вже чотирикутник був готовий, грізний, ніби людська фортеця.

— Аж душа радується, коли дивитись на таке військо — обізвався, не втерпівши, Байбуза.

— Зеленський — спитав Нечай. — Бачиш?

— Бачу.

— Змогла б зробити це твоя піхота?

— Так скоро і справно? Ні. Певно, що ні.

— Того жадна інша піхота не зробить — зауважив Красносельський.

— Аж шкода нищити таке військо — промовив Нечай.

— Може здадуться?

— Вони?

— Спробувати можна.

— Добре, спробуємо.

Під’їздили щораз ближче. Нечай став у стременах і поглядом перебігав своїх людей. Помітив, що сотні поступали в ладі, також стрійні, справні, здисципліновані, і це наповнило його гордістю.

— Гей, друзі, хто говорить по-німецькому?

— Я можу — заявив Красносельський.

— Приймешся під’їхати до них і порадити їм, щоб здалися?

— Можу — повторив Красносельський.

Відтявши шаблею зелену галузку з придорожної калини, Красносельський устромив шаблю в піхву, підняв галузку собі понад голову й поволі під'їхав до німців на віддаль голосу.

З німецького боку появився офіцер, що пішки протиснувся крізь піхотні ряди і підійшов до сотника.

Говорили коротко. Хоч козаки не розуміли мови, побачили, що з цього нічого не вийде, по поставі німецького офіцера та по заперечних рухах його голови.

Незабаром Красносельський повернувся.

— І що? — спитав Нечай.

— Нічого. Це підполковник Міллєр.

— Що казав?

— Осінський є командант. Його нема там, а Міллєр сам не має права.

— То Осінський утік?

— Видко.

— Що ж цей Міллєр казав?

— Що не здадуться. З Осінським треба говорити.

Старшини засміялися.

— Шукай вітра в полі! — крикнув хтось.

— Усі польські пани повтікали.

— Німці мусять їх рятувати.

— І рятують — відізвався Нечай. — Вони згинуть, але затримають погоню і тамті справляться з утечею.

— Шпаченко, скажи мені, скільки їх є?

— Поверх тисячі — відповів Шпаченко.

— А ти, Зеленський? Як думаєш, скільки їх?

— Тисяча шістсот люда, не враховуючи тих, що в середині чотирикутника.

Гармати, які спізнилися з причини болотнистих доріг, стали саме з'їжджати з горбка.

— Підтягнути їх до самих сотень і з ними разом підступати вперед. Ладувати сіканим оловом.

Німці приготовлялись також. Ліс довженних списів, що їх держав перший ряд піхоти, похилився і вони вбивали задні їх кінці в землю. Обидва передні ряди приклякли і рівний ряд мушкетів розтягнувся від одного кінця до другого. Цілий реґімент піхоти виглядав, як якийсь величезний їжак, що вістрями своїх довгих списів та грізними дулами мушкетів хоче відстрашити скорих собак від себе.