Василь Фіялко: Оранжеве сонце

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художник Володимир Кир'янов

Рецензенти Ф. П. Шевченко, член-кореспондент АН УРСР, доктор історичних наук, Олександр Тесленко

Коли Е досягнув зросту двох ліктів дорослої людини, сталася така неймовірна подія, якої ніхто — ні матінка Уф, ні будь-хто інший з племені чаків — пояснити не міг. Куди легше було все витлумачити втручанням невидимих могутніх істот — вони ж бо викочують з темряви розпечене коло, яке, хоча й засліплює очі, проте так добре освітлює і зогріває все довкіл…

Якось ясним надвечір'ям, коли поволі почала спадати денна спека, діти повилазили на виступ скелі і звідти шпурляли каменюками у стовбури дерев, ніби в удаваних супротивців. Кожному хлопчикові вже було втямки: промахнешся у звіра, не поцілиш у дошкульне місце прудконогої тварини — марною стане тривала гонитва за нею!..

Малий Е теж був на високому виступі скелі. Дістатися туди допомогли старші — щоб не залишати напризволяще біля підніжжя скелі одного. Хлоп'ята кидали каміння доти, доки темні хмари не притислися до самих схилів гір і вогняні гілки оглушливо не вперіщили по найближчих бескидах, від чого, здавалося, захиталися і доли, і гори. Невдовзі бабахкання втихомирилось — почало віддалятися в інші краї. Малеча мало-помалу приходила до тями.

— Де малий Е? — запитав хтось, і всі насторожились, поглядаючи довкруж.

— Малий Е щез!

— Щез! — пролунало кілька голосів.

— Малого, напевне, здуло! — висловив здогад найвищий на зріст То, показуючи на край гранітного майданчика.

Хлоп'ята один за одним позлітали вниз і відразу ж почали нишпорити поміж брилами та кущами. Однак їм випало побачити не свого однолітка, а… печерного лева. Малеча знову сипонула до скелі. Коли лев з'явився на невисокому сусідньому кряжі і, йдучи повагом, нарешті, зник, хлоп'ята трохи заспокоїлися.

Кожен думав, що тепер малюка Е дарма й шукати, проте нездоланно тягнуло туди, куди здмухнуло хлопчика і де щойно пройшов печерний лев. Та тільки-но ватага хлоп'ят спустилась зі скелі, як усі побачили живого і неушкодженого Е. Він повільно вийшов з-за кущів, його смагляве личко осявав якийсь загадковий усміх. Гурт вибухнув галасом, аж з довколишніх дерев позлітали пташки; всі кинулись до Е, оточили його, почали обмацувати, засипати запитаннями — хотіли якнайшвидше пересвідчитись у тому, що це не мана, не сон, а їхній Е — живий-живісінький!.. Хлопцям дуже б хотілося дізнатися про те, як Е вдалося так легко злетіти з майданчика і чому його не зачепив жахливий звір. Жестами і скупими словами малий розповів про те, що до нього підійшов звір, спокійно обнюхав і, солодко позіхнувши, подався геть. А як він упав з майданчика і не розбився — й сам не знає.

Тоді хлопчакам забаглося, щоб малий показав, де саме він пролітав і куди впав. Е підвів їх до скелі, показав на її гострі виступи, потім ступив до того місця, куди впав. То була заглибина поміж двома каменями, виповнена баговинням. Однак це не зменшило загального здивування — хлопці знову заходились обмацувати малого й оглядати з усіх боків…

Звідтоді малий Е опинився у центрі загальної уваги. Діти охоче з ним гралися, ділились здобутою поживою — горіхами, ягодами, солодкими плодами, корінцями та стеблами. А дорослі поглядали на нього з німим подивом, а то ще і ще змушували переказувати про своє падіння і зустріч з левом. Один тільки вождь Ту, високий, мов бамбукове стебло, і гнучкий, як пантера, з кучмами волосся на голові та обличчі, завжди понуро дивився на малого, неначе той відбивав у нього частку пихатої величі, якою він не звик ні з ким ділитися. «Малий Е уміє літати? — дивувався вождь. — Коли раз удало злетів зі скелі, то, напевне, може і вдруге?..» Зрештою, терпець вождя урвався. Схопивши Е за руку, він потяг його до скелі. Опинившись біля прямовисної кам'яної стіни, Ту звелів малюку здиратися на неї. Поліз і сам, підштовхуючи крихітного Е, а де тому було не під силу подолати перепону, то і підсаджував угору дужою рукою. Коли досягли гранітного майданчика, Ту похмуро запитав: