Василь Фіялко - Оранжеве сонце

— З якого місця малий Е полетів туди? — і рука вождя рішуче вказала на провалля.

Е слухняно підійшов до краю майданчика.

— Звідси.

Вождь глипнув униз, потім поглянув на хлоп'ят, ніби чекаючи від них якоїсь поради. Але всі мовчали, не знаючи, що має на думці вождь Ту. А він теж мовчав. Позирав у провалля, на малого, на його однолітків. Та ось він повернув малого Е спиною до себе і провів шкарубкою долонею по його худорлявих плечах, немовби хотів пересвідчитися в тому, чи немає у того крильцят. Далі легко підштовхнув Е ще ближче до краю прірви і рішуче мовив:

— Лети!

Це страшне слово викликало загальний зойк, але Ту рвучко повернувся, і все довкола стихло, завмерло. Суперечити вождеві, сила і гнів якого нагонили жах, зараз ніхто не зважувався. Але що він хоче?.. Невже сподівається на те? що і на цей раз падіцця малого закінчиться так само щасливо, як і тоді?… Чи вождь Ту знає про щось таке, що жодному з них недоступне? Чи не велять так чинити могутні істоти? Може, і зараз знесуть вони малого Е, який, зрозумівши, чого хочуть від нього, аж пополотнів, зіщулився і ніби зробився ще меншим, ніж був.

— Лети! — повторив вождь гучніше.

А малому хотілося заволати: «Е не хоче летіти, не хоче!»

— Коли Е уміє літати, то хай полетить! — знову сказав Ту, і у його голосі бриніла така невблаганність, що хлопчик затремтів.

Велика рука Ту лягла на плече малого, підштовхнула ще раз. Та в цю мить раптом щось пронизливо крякнуло вгорі. Усі звели очі — великий чорний» птах, що ніби вилетів із суцільної кам'яної брили, тріпочучи могутніми крилами, стрімголов полетів униз, а потім ще раз дико крякнув і зник за скелею.

Запала мовчанка. Присутні зверталися один до одного німими поглядами, ніби питаючи, що це був за знак… Біля вождя малого Е вже не було. У ту мить, як той глянув угору, хлоп'я метнулося до гурту і сховалося за спинами чоловіків. Ту, побачивши, що хлопчик утік від нього, люто стрепенувся. Очі шукали малого поміж одноплемінцями. Не угледівши його, Ту стрімко рушив до гурту, але перед ним постала щільна стіна людей — мовчазна, похмура, зловісна. У з'явленні птаха всі побачили втручання могутніх істот, їхнє заступництво. І це надало чакам рішучості затулити собою малого Е, затулити навіть ціною власного життя!

Ту відразу ж збагнув, що малого йому не віддадуть, а сутичка не принесе перемоги, лише загибель. Він поволі приходив до тями, втамовував гнів і, нарешті, голосно проказав:

— Чорний птах не хоче, щоб малий Е літав!

Ці слова враз змахнули з усіх облич похмурість і ворожість. Над майданчиком здійнявся радісний лемент:

— Птах не хоче! Птах не хоче!..

Злагода відновилася. Гучні вигуки довго не змовкали. Малий Е, відчувши дитячою душею, що небезпека минула, вийшов наперед. На його личку зоріла боязка усмішка, а з очей котилися лоскітні сльозини. Маленьке серце хотіло вискочити з грудей — воно виповнювалося палкою вдячністю чорному птахові.

Відтоді спливло немало часу. Е підріс, змужнів, став вродливим юнаком. Одного вечора він лежав на м'якому моховому килимі, і над ним цвіли голубі сузір'я. Юнакові не спалося. Він дивився на зоряне небо, намагаючись збагнути, що то за миготливі цятки? Чи то очі якихось нерухомих створінь, чи дірочки у вогненному морі, що все палить, нищить і жахає?.. Е здавалося, — точніше, він палко вірив усім своїм єством у те, що ті цятки — діти великого Вогню.

Йому на все життя запам'яталася жахлива картина, коли бурхливий вогонь пожирав усе, що зустрічав на своєму шляху: кущі, дерева, пожовклі трави. Від нього тікали не тільки антилопи й сайгаки, а й табуни буйволів, турів. Лякливо бігли тигри, носороги, леви і навіть величезні мамонти, від гупання яких двиготіла земля. Тікало все живе, забувши одвічну ворожнечу. Полохливий заєць біг поряд з вовком, сарна мчала біч-о-біч з тигром. Ніхто нікому не загрожував, ніхто нікого не боявся — страхалися одного Вогню, який снував по землі димом, пахкав жаром, тріщав іскрами, гоготів у вершинах дерев, немов сміявся над кожним створінням, загрожуючи спекти живцем, перетворити на чорні вуглини чи легкий сивий попілець.

Тікали від Вогню і люди. Вони бігли слідом за звірами, які краще знали, де безпечне місце, де порятунок…

Замислившись, Е не помітив, як підійшла мати Уф. Вона стала позаду нього і простягла руки у височінь, немов хотіла набрати в долоні голубого сяйва й окропити ним голову сина.