Василь Фіялко - Оранжеве сонце

Е швидко оббіг навколо валуна, та так легко, що жодна галузка не тріснула під ногами, метнувся в один бік, у другий. Дівчини ніде не було. Пробіг ще кілька разів поміж кущами, стовбурами. Нарешті зупинився пригнічений.

— Ни вже спить, — прошепотів юнак. — Уже спить.

— Я тут, — пролунало зненацька.

Е стрімко повернувся на голос і нічого не побачив.

— Де ховається Ни? — запитав у порожнечі, не вірячи в те, що Ни може бути тут, так близько.

— Я тут, — промовила вже гучніше.

Е ступив кілька кроків на голос і зупинився перед розчахненим грозою стовбуром.

— Де ж ти? — запитав ще раз.

— Тут, — дихнуло майже в лице.

З-за гілочок, що попроростали в розколині, виглянула Ни. За цим дівчина легко зіскочила з розколини.

— Ни добре ховається! — сказав Е.

— Іншим разом Е не знайде Ни, — відповіла дівчина.

— Знайду!

Довгі коси темними лискучими хвилями лягали на спину і груди Ни. Над чолом, уткнута у туге пасмо волосся, біліла така ж квітка, яка розбудила Е. Вона так добре пасувала до смаглявого, ніби виліпленого з ярого й прозірчастого воску обличчя, що ніяка інша прикраса з нею не зрівнялася б.

Е і Ни довго стояли біля розколини, забувши про все на світі. Безмежне щастя пломеніло у їхніх очах лише, мабуть, від того, що були вони вкупі, дивились одне на одного, слухали ніч, виповнену грізними голосами хижаків, освітлену голубими цятками і світлим, загостреним з обох боків рогом. Перемовлялися коли-не-коли, хоча обох пекла невідомість— чи з'єднає їх Ту, чи, навпаки, розпарує на смуток і сльози?

Не зогледілись, як і ніч минула. Засіріло небо. Місяць зайшов за гору, а зірки втратили свою яскравість. Повіяло холодом, поміж стовбурами вікових дерев повагом попливли білі клапті передсвітанкового подиху ще сонної землі. Десь у гущавині верховіть подала голос пташка, до неї озвалась друга, третя…

Ни несміливо вивільнила свою руку, взяла правицю Е, ткнула нею собі в груди.

— Е буде з Ни!

Е обіруч схопив руку Ни і тицьнув нею собі в груди:

— Ни буде з Е!..

За цим вони, захоплені й урочисті, ще кілька разів освідчувалися таким своєрідним чином, потім, запалившись взаємним довір'ям, повторили без ліку і без утоми — з самозабуттям, з палкою фанатичною вірою:

— Е і Ни будуть разом! Е і Ни будуть разом!..

— А Ни піде з Е туди — далеко-далеко? — запитав юнак.

— Ни піде з Е далеко-далеко!.. Ни піде туди, куди скаже Е! — промовила врочисто Ни, і слова її прозвучали як клятва.

Далі Ни, як і матінка Уф, обома долонями почала ніби видобувати з власної істоти щось найдорожче, найсокровенніше й обдаровувати ним Е. Нарешті Ни вгамувалася, притулила щедрі долоні до грудей.

— Ни піде вже? — спитала.

— Хай Ни йде, — сказав Е.

Дівчина стрімко кинулася назустріч подихові ранку — неквапливим, білим клаптям, колошкаючи їх, змішуючи один з іншим у суцільну сизу круговерть.

Е залишився сам. Серце калатало, ніздрі роздимались — хотілося стрімголов кинутись навздогін Ни, але утримався від крутої спокуси. Пальці судорожно стислися в кулаки, все тіло нап'ялось, немов зігнута гілка. Е глянув на рухливі клапті ранкового подиху, і голова пішла обертом. Він заплющив очі, напружив тіло, чекав. Нарешті запаморочення минуло. Е підвів голову. Якось ураз стало довкола порожньо, самотньо… У цю мить юнак помітив, що там, за стовбурами і стрімчаками, небо значно просвітліло. Сірі клапті так само тихо і безтурботно котилися поміж стовбурами, ставали прозорішими. А у верховіттях дерев пташки влаштували галасливе збіговисько — увесь їх незліченний гурт завзято й моторно викликав з-за далеких скель вогненне коло, щоб воно зігріло повітря і землю, живих істот і воду. Е заслухався. Йому нараз здалося, що дотепер він ніколи не чув такого гучного пташиного лементу. Ним неначе дзвенів увесь ліс і небо, дзвеніли листя і трави, крапельки роси і квіти. У цю мить Е відчув, що і все його молоде, налите силою тіло теж пройнялося відчайдушним і неспинним пташиним співом, само задзвеніло голосно-преголосно, і від того дзвону напружилися всі м'язи, ніби перед вирішальним стрибком.

І в цю мить юнак немов прокинувся, немов згадав, що насувається ранок і що ось-ось вирушатиме з дорослими на полювання. Було і радісно, і водночас тривожно: невідоме і кликало, й остерігало; десь у глибині його істоти жариною жевріла ота осторога — то пригасала, то розгорялася; якесь неясне, далеке й незбагненне передчуття її щоразу роздмухувало, навівало неспокій і терпкий щем у серці. Однак радість, яка залишилась від проведеної віч-на-віч з Ни ночі, вливала в груди юнака таку силу, яку могли зрозуміти хіба що лише ті заповзяті малі істоти — пташки, з їхньою відчайдушністю і жагою до життя.