Жуль Верн: Діти капітана Гранта

Коли ж сюди потрапили моряки з «Британії», сили природи взяла в свої руки людина. За два з половиною роки Гаррі Грант із двома матросами облагородили острів. Декілька акрів землі ретельно оброблялися й приносили чималі врожаї.

Гості наблизились до хижі, що мостилась під осонням зелених камедних дерев; вікна виходили на безмежний океан, що виблискував під променями сонця. Гаррі Грант розпорядився поставити стіл під розлогими деревами. Усі посідали навколо столу. Подали козячу ніжку, хліб із нарду, декілька кухлів молока, дві-три стеблини дикого цикорію, чисту холодну воду.

Паганель був у захваті. Адже воскресли його давні таємні мрії стати Робінзоном.

– Що ж, навіть не доведеться переживати за долю пройди Айртона – тут справжнісінький рай! – у захваті вигукнув географ.

– Так, цей крихітний острівець був раєм для трьох нещасних, що зазнали катастрофи, – відгукнувся Гаррі Грант. – Та я шкодую, що це не великий родючий острів, де замість струмка текла б річка, а замість бухточки був би зручний порт.

– А чому ви про це шкодуєте, капітане? – запитав Гленарван.

– Бо тоді б я тут, у Тихому океані, заснував би колонію і подарував би її Шотландії.

– То он воно як, капітане! Ви не полишили ідеї, що зробила вас таким популярним на батьківщині? – запитав Гленарван.

– Ні, сер, не полишив. І здається мені, що вам випала доля врятувати мене саме для того, аби я мав можливість утілити свій задум у життя. Населення стародавньої Каледонії, бідняки, мають знайти собі прихисток від убозтва на новій землі. Наша люба батьківщина повинна мати в цих краях свою, тільки її власну колонію, незалежну й квітучу, чого їй так бракує в Європі!

– О, чудові слова, капітане Грант! – промовила леді Гелена. – Чудовий план, гідний шляхетного серця! Та цей острівець…

– Цей скелястий острівець здатен прогодувати лише кількох колоністів, а нам потрібні просторі родючі землі.

– Що ж, – вигукнув Гленарван, – майбутнє в наших руках! Шукатимемо ці землі разом.

Гаррі Грант і Гленарван обмінялися міцним рукостисканням, наче закріплюючи цим дану обіцянку.

Усі висловили побажання дізнатись, як загинула «Британія» і як ці люди жили на острові два роки.

Гаррі Грант залюбки виконав бажання своїх нових друзів.

– Моя історія подібна до історії всіх Робінзонів, – почав він, – яких доля закинула на відлюдний острів і які розуміли, що їм слід розраховувати тільки на свої сили.

У ніч із 26 на 27 червня 1862 року після шестиденної бурі «Британія» втратила керування й розбилась об скелі острова Марія-Тереза. Море навісніло, врятувати людей не було змоги – моя команда загинула. До берега пощастило доплисти тільки мені, Бобу Лірсу і Джо Беллу.

Земля, що прихистила нас, була відлюдним острівцем завдовжки п’ять миль і завширшки дві милі. На острові росло близько тридцяти дерев, було декілька лужків та джерело свіжої прісної води, яке, на щастя, ніколи не висихало. Ми втрьох залишились на цьому відлюдному острові, та не занепали духом і приготувались до боротьби.

За прикладом Робінзона, героя Даніеля Дефо, ми розпочали з того, що позбирали уламки судна, інструменти й невелику кількість пороху й мішок із дорогоцінним для нас зерном. Перші дні були дуже важкими, та невдовзі полювання й риболовля забезпечили нас харчами – острів кишів дикими козами, а на узбережжі водилась велика кількість морських мешканців. Помалу ми налагодили життя.

Завдяки вцілілим астрономічним приладам я зміг точно встановити координати нашого місцеперебування та на якій відстані від маршруту суден лежить наш острівець. Тільки щасливий випадок міг нас виручити. Я весь час думав про своїх любих діток, та вже не сподівався їх побачити. Я з мужністю зустрів випробування, що випало на мою долю. Між тим ми працювали не покладаючи рук. Невдовзі декілька акрів землі засіяли зерном, що його вдалося врятувати з «Британії». Картопля, цикорій і щавель урізноманітнили й вітамінізували нашу їжу. З часом з’явилися й інші овочі.

Ми впіймали й приручили кілька диких козенят – з’явилося молоко і масло. Із нарду, що росте на дні висхлих ручаїв, ми пекли досить поживний хліб. З часом ми вже не переймалися побутом.

Із уламків «Британії» ми звели простору хижу й покрили її просмоленими вітрилами. З такою оселею ми щасливо перебули сезон дощів.

А скільки в цьому будиночку ми напланували та обговорили! Ми мріяли, і найзаповітніша із цих мрій нарешті здійснилась! Спершу я хотів плисти в море на човні, що ми його збудували з уламків «Британії», та найближча земля – архіпелаг Паумоту – за півтори тисячі миль звідсіль. Якому ж човнові під силу здійснити такий перехід? Тож я відмовився від цієї думки й вирішив звіритися долі.