Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Дядечко ляснув себе долонею по лобі.

— От старий бовдур! Аж тепер згадав! Ну певно, я залишив гроші на пошті біля віконця, бо вийняв їх разом з календариком. А листа... листа я надіслав до Інституту математики Польської Академії наук. Вислав у ньому деякі обчислення, котрі знайшов у кишені, — перед від’їздом забув передати їх колегам.

— Сходиться! — радісно вигукнув комендант.— Тепер уже нема ніяких перешкод, і ви можете одержати свої гроші.

— Де?

— В Ужицях.

Дядечко схопився за голову.

— Можна здуріти! Пане, як же я тепер доберуся до Ужиць?

Комендант похитав головою, а потім глянув на дядечка і дружньо всміхнувся.

— Ех ви, поляки! — мовив. — Милі ви люди, тільки легковажні, гай-гай! Зателефоную до Ужиць, може, пощастить якось витребувати ті гроші сюди.

Вже тиждень ми перебуваємо на сьомому небі, бо шляхетному комендантові міліції в Ластовому пощастило витребувати гроші з Ужиць.

Сьоме небо називається Західні Ластовецькі острови і тягнеться від маленького острівця Бор’є до ще менших Сестриць; між цими островами розкинулося близько двадцяти інших острівців, просто цілий архіпелаг. Ми отаборилися на найбільшому з них — Цесвиниці — і плювали собі на все.

На Цесвиниці троє мешканців — дядечко, Іво та я, дванадцять чайчиних гнізд і кілька десятків черепах. Одна черепаха впала нам у судки, і я привезу її до Варшави.

Ми казково багаті. Маємо близько чотирьохсот гектарів землі, неосяжну морську просторінь, вітер, скелі, а вночі — зорі та Чумацький Шлях. Але передовсім у нас чудовий настрій і апетит. Найкращий апетит, звісно, у дядечка. Трапляється, дядечко з’їдає на сніданок півбляшанки консервованої шинки й випиває цілий казанок чаю.

Кожен робить, що хоче. Дядечко здебільша ловить рибу, а ми з Івом шукаємо на острові скарбів, милуємося заходом сонця і сваримося, тільки не дуже, бо нема чого. Я вже вмію стрибати з високих скель у воду, пірнати на п’ять метрів завглибшки, ба навчився навіть полювати рибу. Пречудовий спорт!

Тут так тепло, що ми спимо на матрацах біля намету і перед сном розмовляємо з дядечком про всяку цікаву всячину, а насамперед про рибу. Потім лічимо зорі. Досі я налічив їх тільки сорок п’ять, бо завжди після цих сорока п’яти засинаю.

Що ми їмо? Передусім — рибу, яку дядечко ловить у морі. Свої запаси зберігаємо в печері поблизу.

Найгірше з прісною водою. По неї треба ходити до джерельця, а джерельце, як на зло, за двісті метрів од берега. Так що ми ходимо з брезентовим відерцем по черзі.

Взагалі нам тут чудово. У нас є невеличкий вітрильний човен — дядечкові позичили його рибалки з Ластового. Отож ми й плаваємо під вітрилом поміж островами, відкриваючи нові й нові землі. От тільки нема на кого напасти. І виходить, що ми — найчудніші в світі пірати. Але це нічого. Ніхто з нас не журиться. Ми завжди були піратами так тільки... Вдавали...

До берега підпливає човен, а в човні я бачу дядечка.

Але чого він так кричить?

Підбігли ми до своєї затоки.

Вода гладенька, оксамитова. В ній відбиваються скелі, і карликові сосни, і дядечків човен з опущеним вітрилом.

Ми не могли діждати, коли нарешті дядечко приб’ється до берега і скаже, чого він так кричить. От я й гукну йому з берега:

— Що сталося?

Дядечко нахилився і з дна човна ледве підняв рибину. Коли він випростався і схопив рибу за голову, вона сягала йому до грудей.

— Дракон, а не риба! — заволав дядечко переможно.

— Як ви її спіймали?

— На живця!

— Скільки важить?

— Думаю, кілограмів двадцять! — відповів дядечко.— Рекорд!

За хвилину він був уже коло берега. Кинув нам швартов, і ми прив’язали човен до сосни.

Я не вірив своїм очам. Риба й справді була здоровецька. Завдовжки, либонь, метрів півтора і важила, мабуть, понад двадцять кілограмів.

— Ну й стомився! — зітхнув дядечко, коли вже витягнув здобич на скелю.— Думав, що перекине човна! Годину мучився з нею. Води!

Іво побіг по воду, а дядечко сів біля своєї здобичі. Важко дихав іще й витирав рукавом лоба.

— Дракон, а не риба! — приказував він у захваті.— Беру її з облавка, а вона на другий бік; беру з корми — вона до прови! Думав, що прикінчить мене, але я не здався.

— Що це за риба?

— Король Адріатики. Я все життя мріяв про нього! Кажу тобі, Марцінку, тепер я можу бути спокійний, бо більшої вже ніколи не витягну.

Повернувся Іво з повною баклагою води. Дядечко жадібно пив, а коли видудлив усю баклагу, витер долонею рота і засміявся: