Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Гаразд, несподіванка — то несподіванка. Я люблю несподіванки, отож не надокучав йому.

Пішли ми за дядечком. Він вів нас вузькою дорогою, вимощеною кам’яними плитами. Дорога помалу піднімалася поміж оливковими садами. Земля навколо була червона, спечена сонцем, далі тягнувся старий ліс. Отож ми йшли в тіні, не відчуваючи духоти. Раптом серед прегарних, похилених над скелями піній щось блиснуло, мовби сонце відбилось у дзеркалі. Перед нами лежало блакитне озеро.

— Дядечку! — закричав я.— Це ж фантастичне озеро на острові! Звідки ви взнали про нього?

— Мені сказав наш Палада.

— Ну й вразили ви нас! — гукнув Іво.

— Оце несподіванка!

Ми спустилися нижче і стали на березі. Вода була голуба і прозора — на дні видніли великі білі камені,— а дерева темнозелені. Навколо панувала тиша. Ми стояли, зачаровані. Ніхто не потрапив видушити хоч слово. Перший озвався дядечко:

— Чудове місце для табору.

— І для плавання,— додав Іво.— Дно добре видно. Отут, мабуть, риби!

Місце було просто вимріяне, тільки ми, на жаль, не взяли з собою ні намету, ані харчів; як же тут отаборишся? Я гадав, що дядечко зараз же вирядить нас по той пекельний мішок, але наш чародій змилосердився.

— Ви тут почекайте на мене, — сказав,— а я скочу, заберу спорядження.

— Можу вам допомогти...— запропонував Іво.

— Ні, дякую, впораюся сам. Найму віслюка, і на ньому притягну все. А ви сидіть на місці, щоб мені знову не довелося вас шукати.

— Не хвилюйтесь, дядечку, ми нікуди. Сидітимем тут, як пні, і ніщо не стукне нам у голову.

Лихої години я промовив ті слова, бо дядечко ще не зник на дорозі, як нам уже щось стукнуло. Уздріли ми вузесеньку стежечку, що бігла понад озером. Нема нічого зрадливішого, як отака вузенька стежка, що веде невідомо куди. Одразу на покусу підводить: чи не зазирнути тільки за перший поворот, побачити... Нас теж нечистий спокусив, от і заходилися ми спочатку кидать у воду камінці млинчиками, а потім не знати як опинилися на стежці, і ноги самі понесли нас далі...

Відійшли трохи й зненацька уздріли на озері якогось чоловіка в човні. Він стояв і плавними рухами закидав у воду невід. Був якийсь чудернацький на взір. Широкі штани з коричневого сукна, біла сорочка без коміра, густенна каштанова борода — хоч сам ще молодий,— а на голові — невеличкий коричневий чепчик.

— Що за проява? — прошепотів я до Іва, коли ми зупинилися за сосною.

Іво таємниче глянув на мене.

— Фіу-у-у... Я вже знаю. Це, либонь, пустельник.

— Справжній, чи той, про людське око?

— Про людське око, звісно! Певно, приїхав із Петроваца продавать туристам черепашки...

В цю мить пустельник насилу витягнув невід, у якому тріпотіла велика риба.

— Зубатка! — шепнув Іво.

— Звідки ти знаєш? А може, сазан...

— Сазанів тут немає, і закрий рота, бо сполохнемо.

— Зубатку?

— Ні, пустельника.

Тим часом пустельник вийняв рибину з невода і поклав її в дерев’яну скриньку, що плавала біля човна.

— Ласун, — мовив Іво, — хоче мати зовсім свіжу рибу.

— Цікаво, де він живе? — запитав я по хвилі.

— Як це — де? В своїй келії.

— А де ж та келія?

— Коли б я знав! У всякім разі десь поблизу дороги, щоб туристи могли туди заходити і дивуватись. Зрештою, зажди хвилинку, зараз узнаємо.

Узнали, тільки не зараз, бо пустельник не квапився. Ще раз закинув невід і витягнув ще одну рибину. Коли риби вже було майже повна скринька, він сів за весла і поплив уздовж берега. Незабаром човен зник за прискалком, а нам аж свербіло з нетерплячки — що буде далі.

Побігли стежкою на прискалок і звідти побачили човен. Він гойдався біля самого берега, прив’язаний до сосни. Був порожній.

— Ну й показав нам носа! — прошепотів я. — Тепер шукай вітра в полі...

— Либонь, пішов до своєї келії, — догадувався Іво.

Ми обережно рушили до човна і вже підійшли до нього, коли це з кущів несподівано виринув пустельник. Уздрівши нас, він став мов укопаний. І ми теж стали мов укопані, і стояли б так, може, й годину, коли б пустельник не озвався перший.

— Слава господу богу... — мовив дуже набожно, як і личить пустельникові.

— На віки віків,— одказав Іво.

— Добрий день,— випалив я, бо якщо це був пустельник про людське око, то йому байдуже, як я до нього поздоровкаюсь.