Адам Багдай
Пірати співучих островів
— Здається, Марцінку, я загубив усі гроші, — сказав дядько Леон так спокійно, мовби йшлося про шкарпетки, які ми саме прали в гірському потоці.
Прали ми ті шкарпетки в диких, неприступних — тисяча двісті метрів над рівнем моря! — горах Синяєвіна. Не знаю, чого дядько Леон вибрав власне це місце? Оригінал, їй-богу!
Як на мене, він тільки того й приїхав до Югославії, щоб загубити сто двадцять доларів, себто дев’яносто тисяч динарів. Торба грошей! За них ми мали об’їздити всю Югославію, а тим часом зупинилися на одному з поворотів чорногорського шосе і ні тпру ні ну.
Бо, уявіть собі, біда не приходить одна. Перше ніж ми взялися до шкарпеток, заноровився і перестав слухатись наш мамут. Мамут на чотирьох колесах, — їй-богу, інакше й не назвеш тої допотопної тарадайки, якою — о диво! — ми заїхали на висоту аж тисячу двісті метрів, кудись у неприступні гори Синяєвіна.
То був «мерседес» моделі 1920 року, чудо техніки, екземпляр мало не викопний, йому б стояти в музеї, а не трястись по такій довгій і важкій дорозі. Але дядечко любив старожитні речі, отож твердив, що його «мерседес» може навіть виграти перегони до Монте Карло. Ну от, прошу — виграв.
І ми теж виграли! Кури сміялися б. Сміялися б, аби побачили, як ми в такому становищі перемо шкарпетки.
— Вам здається, чи ви таки загубили? — спитав я мимохідь.
— Напевне, загубив.
— Де?
— Там, де ми востаннє ночували.
— Лавка історія! І що ж тепер буде?!
А дядечко прав собі й прав шкарпетки у чистій, мов кришталь, воді. Спокійно намилював їх «ширвжитківським» милом, якого не забув узяти з Варшави.
— Мій любий, — мовив, не переставаючи намилювати, — я вже тобі казав, що не варто брати близько до серця такі дрібниці.
Оце вам весь дядечко Леон! Загубив дев’яносто тисяч динарів і називає це «дрібницями»!
— І що ж тепер буде? — повторив я.
— Виперемо шкарпетки.
— А потім?
— Потім буде видно. В житті немає безвихідного становища.
Я схопився за голову, бо нічого іншого мені не лишалося робити.
— Машина підвела нас, за душею — ані гроша, а вам, дядечку, і в носі не свербить! Як можна загубити стільки грошей!
— Отож, — усміхнувся дядечко.— Я й сам дивуюся. Гроші в мене лежали в рюкзаку, в нейлоновій торбинці. Вчора, коли смеркало, я діставав мапу. Може, заразом вийняв і гроші...
— То ми ж пам’ятаємо, де ночували.
— Це байдуже. Якщо торбинка випала з кишені десь по дорозі, ми її все одно не знайдемо.
— А може, пощастить.
— Один шанс на сто. А до того ж, чим ми туди доїдемо? Чого ти ждеш? Пери, це тебе заспокоїть.
— У всякому разі треба повідомити міліцію,— сказав я, сердито тручи шкарпетки.
— Авжеж, — усміхнувся дядечко, — тільки де тут візьмеш ту міліцію.
Міліції на Синяєвіні не було, це факт. Зате були чудові ялиці, розлогі буки, смереки, запах живиці, шум трав та папороті, що хвилями здіймалися навколо, і краєвид, якого не можна забути. Під нами лежала глибока долина, далі йшли горбаті, лісисті хребти, а ще далі, на самому обрії, в блакитній імлі — пасмо голих вершин. Спочатку мені здавалося, що то хмари, пронизані сонячним промінням, та коли очі звикли до простору, я виразно побачив голі скелясті верховини з білими жилками снігу.
— Це Проклетиє,— задумливо мовив дядечко.— А отой найвищий шпиль, весь у снігу — Єзерця. Дві тисячі сімсот метрів. Я перевіряв на мапі. Глянь, який прегарний вид. Аж дух захоплює. Скажи, чи варто хвилюватися?
— Самими краєвидами не проживемо, — відповів я не так розсудливо, як уперто.
— Та тільки заради цього краєвиду варто було проїхати дві тисячі кілометрів.
— І загубити гроші...
— Ех...— зітхнув дядечко.— Я бачу, ти ще багато чого не розумієш. Помандруєш зі мною місяць, то, може, іншої заспіваєш.— І враз усміхнувся по-своєму, сердечно й безжурно: — До роботи! Праця — найлуччі ліки од усіх турбот і горя! Ставмо намет! Житимемо як первісні люди. Збирайся, хлопче, тут нема про що думати.
Дядечко підніс руки, закинув назад голову, і з грудей його вирвався крик захоплення. Коли б на ньому не було тикових штанів, я б поклявся, що то печерний мешканець, який вирушає полювати на тура чи іншого крупного звіра.
Читать дальше