Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Отож дядечко широко розвів руки і привітав діда по-старопольському гостинно. Розмовляв з ним якоюсь незрозумілою мовою — трохи по-польському, трохи по-російському, може, навіть по-турецькому. Лихо його знає. Незбагненно, але факт: старий зрозумів його і небавом уже почував себе так, ніби завітав до знайомих на дружню розмову. Він приязно усміхався, а дядечко правив своєї: що віслюк — це наймиліша під сонцем істота і ми доглядали його, як свою дитину, йому бракувало тільки пташиного молока; що старий нагодився дуже вчасно, бо Бушин знидів би з туги і взагалі... Мав талант мій дядечко, що мав, то мав! За хвилину він зобразив сценку, як ми привели віслюка до водопою, і мало не розплакався, оповідаючи, як жадібно ослик пив воду.

Дід стояв геть зачарований. Тільки одно приказував:

— Я два дні шукав його... Два дні його шукав... а він, псяюха, втік од мене...

Оце так він приказував, слово честі, бо зрештою я дещо втямив.

Дядечко тим часом підвів горянина до багаття, посадовив на почесному місці і дав концерт польської гостинності. Такий уже він є, мій дядечко. Не зважав, що ми зазнали краху, сидимо без гроша й без надії на дальші мандри. Витяг із рюкзака рештки нашого харчу. Відкрив бляшанку гуляшу з телятини, розігрів над вогнем, десь на дні рюкзака викопав пляшку зубрівки, налив у алюмінієві кухлі і — чим хата багата.

Випили найперше за здоров’я Бушина, тоді за польсько-югославську дружбу, за польських партизанів і за югославських партизанів, і випили б, напевно, за здоров’я всіх партизанів на світі, якби стало зубрівки.

Старому повеселіли очі, дядечкові почервонів ніс, а мені вже під час тосту за польських партизанів захотілося спати, бо спекотливий день геть стомив мене.

Я чув іще, як вони співали польських і чорногорських народних пісень, а далі тільки шум потоку лунав мені у вухах та зорі кружляли надо мною, а може, то були іскри з багаття. Я заснув.

— Вставай, лінивий борсуче! Вставай, сонний байбаче! Ми йдемо у високогірний похід!

Я не знав, що зі мною сталося. Заснув біля багаття, а тепер зручно лежав на матраці, у спальному мішку, вилупивши баньки на чисте небо, що прозирало крізь гущавину гілок. Ще мить — і я побачив осла, який так і не став моїм Алі-Бабою, а коло нього — старого чорногорця.

— Дідусь запросив нас до себе! — гукав наді мною дядечко.— Вставай, бо скоро вирушаємо в гори, на полонину. Пізніше буде жарко.

Нова несподіванка! Ми лишилися без гроша, наш повіз геть розпадається, а дядечко рихтується у високогірний похід. Мені вельми сподобалась ця ідея. Я мріяв побувати колись у високих горах. А однак трохи побоювався. З чого ми житимемо? Хіба що на полонинах Синяєвіни росте манна, яку торік посіяв наш дбалий хазяїн віслюка.

Проте часу на роздуми не було. Коли вже дядечкові стукнуло щось у голову, то цьому не зарадиш. Я вискочив із спального мішка і зарепетував:

— Ур-р-ра! Ми йдемо в гори!

А луна відповіла мені:

«...ори...ори...ори...».

І знову стало чудово. І знову на нас чекали нові пригоди.

Тим часом ми ладналися до походу. Старий горянин зробив з матраців сакви. Туди ми всунули намет і рюкзаки, і Бушин мав усе це тарабанити. Я думав, що він зігнеться під такою вагою, але наш капловух рушив бадьоро, мовби ніс на спині немовля.

Попереду виступав дідусь, ведучи Бушина, за Бушином — дядько Леон, а позаду — я. Добулися ми до шосе, де в тіні струнких ялин, серед непорушної тиші дрімав наш славний мамут.

— Дядечку,— запитав я, — він тут уже назовсім зостанеться?

— О ні! — заперечив дядько.— Побачиш, ми ще проїдемо ним кілька добрячих кілометрів.

— Ви, дядечку, мабуть, вірите в чудеса!

— Ні, дорогенький, я вірю в мамута.— І додав поважно: — Наш мамут наче от-от розпадеться, а тим часом він ще ого-го!

Я не знав, що мало означати це зичне «ого-го!», але дядечко, либонь, знав. Я тільки поспитав:

— Ми зоставимо тут нашого мамута?

— А що йому станеться? Не журися, в ньому ніхто не розбереться.

— А як упаде комусь в око? Там є ще кілька каністер бензину.

Дядечко нетерпляче цмокнув.

— Та його ж ніхто не вип’є. Треба трохи довіряти людям.

Дідусь чорногорець, уздрівши нашого мамута, зупинився.

— Це ваш? — запитав.

— Наш,— гордо відказав дядько.

— Ловка машина! Пам’ятаю, в першу світову війну я був на фронті, і якось один генерал приїхав такою... Тепер їх уже нема. Халтуру роблять! — плюнув крізь зуби і гукнув на Бушина: — Гей-о-о-о! Бушине, гей-о-о-о!