Адам Багдай - Пірати Співучих островів

І ми дивились одне на одного, але скільки ж можна дивитися? Осел перший втратив терпець. Вишкірив жовті зуби та як зареве — мені аж мурашки по спині побігли!

І раптом появилась у мене чудова ідея. Збігаю я до табору і гукну на поміч дядечка Леона. А він уже дасть раду з цим чудовиськом. Піймає, потім зробить з нього смирне телятко. Взявши ноги на плечі, я щодуху кинувся по допомогу.

— Рятуйте! Дикий осел! — заволав я біля намету.

Дядечко сидів біля вогнища і щось чаклував.

— Не заважай, — буркнув. — Ти ж бачиш — я зайнятий!

— Їй-богу, дикий осел! — крикнув я.

— Що з тобою, Марцінку, чи не сонячний удар? У Європі ж немає диких ослів.

— Хіба ви не чули, як ревів?

— Чув. То, мабуть, звичайний осел.

— Я бачив на власні очі! Зовсім дикий!

— Викинь собі це з голови, хлопче. Тут повно віслюків, їх використовують просто як тяглову силу. А що реве? Та ж кожен осел реве, особливо коли він хоче їсти або пити.

Я не міг викинути собі з голови, бо був певен, що здибав саме дикого віслюка. Не викинув і після обіду, коли ми вирушили на ослячу виправу. А поки що мене зацікавило дядечкове чародійство. Як я вже згадував, дядечко сидів навпочіпки й щось чаклував. У вогнищі горіли здорові головешки, над ними звисав міцний дріт, а на дроті — наша риба. Дядечко повільно обертав дріт...

— Це пестрюга з рожна,— сказав він.

Риба пахла так смачно, що мені слина потекла. Здавалося, що відтоді, як ми виїхали з Варшави, я й рісочки в роті не мав.

— Можу покуштувати, — великодушно озвався я.

Дядько зняв з дроту одну рибину, поклав її на покришку від судків.

— Хай прохолоне, — мовив,— а тоді покуштуєш.— Щоб мені волосся між зубами виросло, коли тобі не смакуватиме!

Мушу визнати, дядечкові ніколи не виросло волосся між зубами, бо пестрюга з рожна була суперласощами. Знявши пригорілу шкірку, я побачив чудове, ніжне, рожевувате м’ясо. Воно трішки пахло димом і риб’ячим жиром. Одірвав шматочок. Ну, скажу я вам — розкіш! Куди там усякі фрикасе! Їжа богів!

— Ну як? — поспитався дядько.

— Нічого,— відповів я. — Можна їсти.

— Якщо тобі не до смаку, то я можу відкрити гуляш із телятини.

— Ні! — вигукнув я.— Це просто восьме чудо світу! Восьме і дев’яте водночас, а вам, дядечку, треба присвоїти за це звання заслуженого кухаря!

По обіді нас огорнули блаженні лінощі. Полягали ми на матрацах біля потоку, в тіні ялин. В животах у нас було чудо кулінарного мистецтва, у вухах — шум водоспаду, а в головах — розмаїті веселі думки, бо ж відомо: після такої учти ні про що більше не хочеться думати, тільки про щось веселе й безтурботне.

Отак ми думали б до самого вечора, коли б не жахливий рев осла.

— Сто чортів! — зірвався дядько.— Не міг цей капловухий вибрати собі іншого місця!

— Я ж вам казав — то дикий осел.

— Дикий не дикий, а реве, як та єрихонська труба. Певно, шукає води. Треба нам його вполювати.

Мені дуже сподобалась ця думка,— адже я ще зроду не полював диких ослів. Дядечко, мабуть, полював, бо взявся до роботи так, наче був старим ловцем. Зійшов на берег там, де вода зрошувала траву, нарвав цілий сніпок. Буйна трава, запашна, соковита, саме для осла. Зв’язав її мотузком і засміявся:

— Я буду просто мулом, якщо ми не спіймаємо цього віслюка.

Насправді дядечко Леон ніколи не став мулом, але якби й став, то це був би наймиліший мул у світі.

Взяли ми снопик соковитої свіжої трави і подалися туди, відки долинало ревище. Незабаром серед кам’яного громаддя побачили розкішні вуха, а тоді й самого віслюка. Ревів, наче з нього шкуру лупили. Уздрівши нас, а скоріше, мабуть, уздрівши дядечка, він замовк. Шкірив тільки зуби і через це став схожий на одного мого товариша — Франка Крупінського.

— Ехо-о-о! — зненацька закричав дядечко, мов професійний погонич мулів у Новій Мексіці. Голос у нього був такий зичний, що віслюк, якби міг, позеленів би з подиву.— Ехо-о-о! — повторив дядечко, потому прив’язав до снопка довгу мотузку і кинув його віслюкові.

Той відчув, що тут пахне смачним почастунком. Не сподіваючись підступу, неквапом підійшов до снопка. Схопив зубами чубок трави. Дядечко дав йому покуштувати, а коли віслюк хотів скубнути ще раз, легенько потягнув за мотузок.

Почалася чудова забава. Тільки-но осел підступав до снопка — дядечко тягнув за мотузок. Так ми дісталися до табору, а далі й на берег потоку. І виявилося те, що мало виявитися: віслюк страшенно хотів пити. Побачивши воду, він забув про сніпок трави, кинувся до потоку і заходився пити. Пив, пив, пив — я думав, що лусне. Але, на щастя, він лиш пирхнув кілька разів і почав скубти траву.