Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Яка гарна ця пестрюга: ясне черево, зеленкувата, мов вода, спина, а по боках — червоні цятки. Гарна та невдачлива, бо трапила на такого рибалку, як мій дядечко.

— Тепер спробуй ти. Треба ж тобі зі мною чогось навчитися.

Мені закалатало серце, і рука тремтіла, коли я брав вудочку. Дядечко повчав мене, ніби сварився.

— Це не батіг! — кричав.— Тримай м’яко! Звільняй! Попускай!

І мимохідь узивав мене роззявою, довбешкою, нікчемою. Дісталося мені добряче, але я не ремствував, бо того дня спіймав першу в своєму житті пестрюгу, а це вам неабищо, особливо для такого, як я, городянина.

Витягнув я ту пестрюгу — власним очам не вірив, але довелося повірити, бо рибина борсалася на кінчику жилки, скакала на камені й мало не втекла назад у воду. Щастя, що дядечко схопив її майже край берега. В усякому разі вона була жива, ще блискуча і моя, а коли я торкнувся її слизької спини — відчув, що став уже справжнім рибалкою.

Дядечко з усієї сили гепнув мене по спині.

— Молодець! Ловку штучку виловив.

Я думав, шубовсну з радощів у воду, але не шубовснув, тільки з рибиною в руці протанцював танець перемоги, а потім уже не хотів іти на обід, бо шкода мені було їсти цих гарних пестрюг.

Ловили ми до полудня. Опівдні стало страшенно жарко. Небо поблякло, спека так і лилася на землю. Ми поставали під водоспадом, і вода, розбиваючись на дрібнесенькі бризки, холодила нам обличчя.

Вертали ми з неабияким уловом: шість великих, мов дракони, рибин.

Дорогою дядечко розводився:

— Пестрюгу можна приготувати по-різному. Чудово було б засмажити її на свіжій олії. Та що вдієш — олії у нас немає, отже, цей спосіб відпадає. Можна замаринувати. Ото, скажу тобі, смакота, але на це ми не маємо часу. Дуже добра пестрюга заливна, тільки для цього потрібні всякі приправи, а їх у нас теж немає...

— Відпадає,— докінчив я.

— Так...— дядечко таємниче прижмурив око.— Але найсмачніша пестрюга по-рибальському. Тут не треба ні олії, ні приправ, ані маринаду. Досить мати тільки добрий апетит, а його нам не бракує.

— Не їсти ж її сирою! А як приготувати без олії, без приправ...

— Побачиш, — урвав дядечко. — Май терпець.

Нелегке це діло — мати терпець, якщо вже давно перейшло за полудень і кишки тобі грають розмаїті сумні мелодії.

— Хочу їсти,— сказав я, коли ми дісталися до табору.

— Чудово! — відповів дядечко.— Дома твоя мама скаржилася, що в тебе нема апетиту.

— Тепер я з’їв би й коня з копитами!

— То ще лучче. Це ж доказ того, що ти здоровий, що тобі йде на користь гірське повітря. На жаль, пестрюга ще не готова. Походи трохи — забудеш про голод.

Що було діяти? Пішов я глянути на славного нашого мамута. Він стояв собі край дороги і самою своєю присутністю глумився над красою природи. Аж дивно стало — отаким розвалиськом ми з Варшави доїхали до Чорногорії? Слово честі, це чудо, чорнокнижна магія, а магом-чудотворцем був, звісно, дядечко Леон. Це він якимись, йому тільки знаними способами, ухитрився вдихнути в нього життя і вичавити оті шістдесят кілометрів на годину. І хто б подумав, що ця археологічна знахідка ні сіло ні впало опиниться на висоті тисяча двісті метрів і тут сконає, — я ж бо й хвилинки не вірив, що мамут будь-коли звідси рушить.

Жаль мене огорнув, бо що інше може огорнути людину перед цим нещасним мотлохом?

Зненацька в лісі над шосе щось жахливо заревіло. Спершу я подумав, що то, може, поранений лев, але скоро збагнув свою помилку. Адже ми були в Чорногорії, а не в Лівії, Судані чи Кенії. Тим дивніше видалося мені це ревище. Поклав я собі розвідати, що воно таке.

І — душа в п’ятах — подерся навскіс по крутому схилу, всипаному камінням і де-не-де порослому карликовими буками.

Ревіння ставало щораз дужче, щораз жахливіше, немовби сто левів рикало в нубійській пустелі. Я власним вухам не вірив! А коли раптом почув ті несамовиті згуки у себе над самісінькою головою — був уже певен, що за мить стану віч-на-віч із страхітливим звіром.

На щастя, за мить виявилося: то не страхітливий звір, а премилий чорногорський віслюк. Стояв серед каміння і, задерши голову, ревів.

«Дикий осел», — подумав я. У якійсь книжці я читав, що на землі ще живуть осли в дикому стані і вони буцімто вельми небезпечні. Отож годі й сумніватися — переді мною представник тієї дикої породи.

Тим часом цей представник, забачивши мене, геть остовпів.

Коли б я мав ласо, то не моргнувши й оком, накинув би віслюкові на шию і одіслав би цей цікавий екземпляр до варшавського зоопарку. І про мене написали б в «Експресі»: «Марцін Цедро, учень сьомого класу, великодушно подарував нашому зоопаркові чудовий екземпляр дикого осла». Та ба, не було у мене ласо. Що я міг зробити? Лишалася тільки одна приємність: дивитися, вирячивши очі.