— Чого ви так витріщились? — запитав монах.
— Бо... бо...— промурмотів Іво,— нам страшенно прикро. Ми думали, що ви, пане монаху, не монах, а пустельник, який удає пустельника...
Монах, виявилося, був правильний хлопець. Як зарегоче! Я думав, що боки порве, одначе не порвав, тільки сльози йому дзюрком полилися по засмаглих щоках...
— Ну й пошились ви в дурні! — вигукнув.— І що вам стукнуло в голову?
Ми не встигли відповісти, бо зненацька нам почулося, що на березі острова хтось гукає. Спочатку я гадав, що то розбуджений пугач, а може, рибалка заблудився, але ні — то не пугач і не рибалка, а наш коханий дядечко. Я впізнав його по зичному голосу.
— А хай тобі грець! — крикнув я.— Дядечко нас шукає. Треба повертати!
— Гаразд,— зауважив Іво,— але як ми дістанемось до берега?
— Скільки туди може бути? — поцікавився я.
— Метрів триста.
— В Мілочері ти хотів плисти два кілометри, а тепер вагаєшся?
Іво перестав вагатися, натомість завагався монах.
— Стривайте, — сказав він.— Не можу ж я вас так одпустити. Беріть човна, а на березі прив’яжіть його там, де ми здибалися.
Я думав, що попереду на нас чекає сумна доля, що дядечко змішає нас із болотом, а він тим часом приготував нам нову несподіванку. Ця несподіванка мала довгі вуха, стояла на чотирьох ногах і їла будяки.
— Гарний, га? — спитав дядечко так, наче ми взагалі не розставалися.
— Ви, дядечку, справді купили цього віслюка?
— Ще б трошки, й був би купив.
— А де господар?
— Певно, сидить іще в корчмі і попиває вино.
— Ви, дядечку, теж?..
— Мусив, хлопче, бо інакше довелося б тарабанити той пекельний мішок на власній спині.
Ми одразу ж узялися до роботи. Дядечко знайшов фантастичне місце для табору, а ми з Івом поставили намет. Віслюк тим часом скуб собі травичку, будяки і задоволено помахував хвостом з китицею на кінці. І було б усе на сто двадцять, коли б йому не заманулося поскубти деінде.
Тоді ми не знали про це, бо дядечко заходився готувати обід, а ми пішли поплавати на озері. Тільки вже по обіді виявилося, що віслюк щез. Як камінь у воду! Ми впали в розпач. Дядечко рвав собі волосся з бороди, але це не помогло, отож ми провели маленьку нараду і постановили шукати віслюка.
— Я найбільший у світі дурень! — гукав дядечко. — Чого було не прив’язати його. Тепер бідолаха заблудить! Буде гріх на нашому сумлінні!
— Не хвилюйтесь, дядечку. Ослик напевно знайдеться. Ми з Івом зараз підемо і пошукаємо навколо... Нікуди він не дінеться, даю слово!
— О ні! — простогнав дядечко.— Підете — тільки й побачиш вас. Я вже знаю!
— Не бійтеся, будь ласка, я вже не раз шукав осла,— втрутився Іво.
— Ні, мої любі, хай лучче осел пропадає...
— І не жаль вам такого... красивого...
— А, хай вам! — розпачливо махнув рукою дядечко.— Ідіть уже, тільки, благаю, не забирайтеся дуже далеко. І щоб до заходу сонця були в таборі. Я піду берегом ліворуч, а ви праворуч.
— Гаразд! — вигукнув я.— Яку нагороду ви дасте тому, хто знайде віслюка?
— А бодай вам грець! Той, хто не знайде, до кінця подорожі митиме посуд.
— Чудово! Я вже бачу, як ви, дядечку, працюєте до кінця світу.
Коли хто гадає, що на острові Млет легко знайти віслюка, то він грубо помиляється. По-перше, острів цей має тридцять сім кілометрів завдовжки і від шести до десяти кілометрів завширшки; по-друге, він дикий і неприступний, а по-третє, осла взагалі важко шукати, бо він завше залізе туди, куди не треба.
І все-таки ми не втрачали надії. Адже гори Синяєвіна більші, ніж Млет, а проте дідок-чорногорець знайшов там свою пропажу. Може, й нам пощастить.
Спочатку ми йшли стежкою понад озером і, мов червоношкірі слідопити, шукали якогось сліду — хоча б відбитку копита в глині, хоча б притоптаної травинки або зламаної галузки. Та ба! Земля була скеляста, а зарослі такі густі й поплутані, що коли б навіть пройшло стадо слонів — теж важко було б зауважити.
— Слухай,— поспитав я Іва,— ти часом не читав якоїсь книжки про полювання на ослів?
На жаль, Іво не читав і взагалі не уявляв собі, як можна полювати ослів. Уяву мав кепську, бо я чудово уявив собі і сказав, що коли б у мене був вертоліт, то я легко знайшов би ту кляту худобину. Та ба, вертольота я не мав, отож мені руки опустились і я втратив усяку надію.
Проте Іво не втратив.
— Ти б хотів, щоб осел прибіг до тебе і дав себе піймати. Май терпіння!
Читать дальше