Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Стомився? — поспитав дядечко.

Оце запитання! З нас вичавили останню краплю поту, а дядечко всміхається собі й питає!

— Геть вибився з сил, — відказав я.

— Це добре. Принаймні знатимеш, що таке тяжка праця. Аж тепер оціниш смак ледарювання.

Після цієї рабської роботи ми вирушили до Заселеного пункту, що називається так само, як і острів — Ластове.

В Ластовому не було ні римських руїн, ані старовинних будівель, отож нам не довелося милуватися красою, що пережила віки. Натомість ми розкошували у славнозвісній рибальській корчмі — другої такої немає у всій Далмації. Так принаймні твердив Палада.

Ми сиділи в затінку перед корчмою і попивали, хто що хотів: дядечко й Палада — вино з содовою водою, а ми — бросквиновий сік. Оцінювали смак ледарювання. Любо отак сидіти в тіні платанів, насолоджуватися запахом риби з рожна і слухати, як дядечко будує... Бо наш опікун раптом заходився будувати плани на найближче майбутнє.

— Дуже мені подобається тут, — сказав він.— Люблю такі глухі куточки. Людина почуває себе нарешті людиною.

— Це правда,— озвався Палада.— Нема краще, як у Ластовому. Ви не повірите — я був у найвіддаленіших закутках світу, але завше сумував за своїми островами. Ластове...— зітхнув.— Спокій, тиша, задумливість. Увечері, як сідає сонце, рибалки виходять на ловлю. Вам треба неодмінно побачити це. Вода тиха, над морем загоряються перші зорі, а острів тоне у тіні. І враз із затоки випливають перші човни... Кажу вам — нема краще, як у Ластовому! — Він неквапливо набивав коротеньку люльку і дивився на клаптик моря, що синів серед цеглистих скель.— Ех, поволочився чоловік по світу, побачив і се й те, а вмерти хотів би на цьому острові.

— Не кваптеся, — пожартував дядечко.— Спершу ви повинні продати свої кавуни і поплисти з нами на малі Ластовецькі острівці. Я чув, ніби навколо них — найкращі рибальські місця.

Палада лагідно всміхнувся.

— Якщо бог дасть, то попливу з вами.

Риба була — пальці оближеш: рожевувата, солодка і в міру жирна. В нас одразу де й узялися нові сили, отож ми домовилися, що коли Палада впорається із своїми торговими ділами, то ми цього ж вечора попливемо на Ластовецькі острівці і там станемо табором.

— Побачите, хлопці, — сказав дядечко, — нам буде, як у раю!

Коли ми вже добре попоїли, досхочу вилінькувались, дядечко гукнув корчмаря і попросив дати рахунок, а потім жестом мільйонера потягнувся до задньої кишені шортів.

Раптом бахнув себе по коліну і несподівано звернувся до Палади:

— Тут десь є відділення міліції?

— Є, одразу ж за церквою, — відповів старий.

— Це чудово. Мені спало на думку, що треба було б довідатися, чи не повернув хто за цей час наших грошей.

Ми всі кинулися до відділення міліції.

І ось ми в міліції. Знову стіл, стілець, запах цигаркового диму, голі стіни, на одній із них — портрет президента. Невдовзі прийшов комендант. Коли дядечко виклав справу, той коротко спитав:

— Ваше прізвище?

— Леон Терентович, із Варшави.

І тут сталося таке, чого ніхто з нас не міг передбачити. Міліціонер схопився з стільця й широко розвів руки — от-от кинеться обіймати дядечка.

— Пане Терентовичу! — вигукнув.— Є в мене, є для вас новина! Телефонували з Ужиць, що знайшлися ваші гроші!

Я думав, що дядечко зомліє, проте, на щастя, не зомлів, бо він не любив драматичних сцен. Тільки окинув нас переможним поглядом і сказав:

— Я знав, що так буде! Треба довіряти людям.— Потім обняв коменданта, мов рідного брата. — Якщо ви, добродію, нічого не маєте проти, то запрошую вас на скляночку вина...

— Заждіть,— стримав його комендант.— Ви ж іще не одержали тих грошей.

— І справді! — засміявся дядечко.— Але я почуваю себе так, наче вони вже у мене в кишені.

— І не написали заяви...

— Якої, до дідька, заяви?

— Що це саме ви загубили ті гроші.

— А бодай вам! — весело гукнув наш чарівник.— Я маю писати заяву, що загубив гроші! Та хто ж легше від мене губить?

— Це тільки формальність... Бо факти не сходяться.

— Які факти?

— В Колашині ви повідомили, що загубили гроші в лісі, під буком, а тим часом їх знайдено на пошті в Ужицях.

Дядечко остовпів, і я остовпів, бо як ото гроші, загублені під буком, могли опинитися на пошті?

— Чи то, зрештою, не все одно, де я їх загубив? — насилу вимовив дядечко.

— Не все одно, бо на пошті їх міг загубити хтось інший.

Дядечко насупився.

— Це правда, я навіть не подумав про те!

— Здається, все-таки, що гроші то ваші, бо сума збігається, а крім того, з грішми знайдено квитанцію рекомендованого листа. Кому ви надсилали з Ужиць листа?