Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— А миля — це скільки?

— Близько тисячі восьмисот метрів.

— Отже, вісімнадцять кілометрів за годину. Це велика швидкість?

— Як для вітрильника — чудова.

— І задарма,— пожартував дядечко.— Без мотора, без пального, за рахунок вітру.

Яхта перетнула нам дорогу, пролетіла за якихось триста метрів перед носом. Ми чули тільки свист вітру в такелажі та веселі вигуки кількох напівголих юнаків, які махали нам руками. Ми теж весело помахали їм.

Я оглянувся. Млет зостався далеко позаду. Лежав на морі синьо-золотавою смугою. А перед нами золотилися скелі Ластового. Я підсів до дядечка. Він був замислений, тільки очі йому блищали, як завжди. Обняв мене за плечі.

— Ну, як себе почуваєш, пірате?

— Фантастично. А ви, дядечку?

— Я теж фантастично. Тобі пішла на користь ця подорож. Батьки і не впізнають тебе.

— І вас, дядечку, теж, бо ви заросли, як дикий чоловік.

— Як дикий! — розсміявся дядечко. — І я мовби помолодшав літ на десять...

Зненацька Івові здалося, що він сидить на марсі, несе вахту, от він і зарепетував:

— З лівого борту підпливає!

— Що підпливає? — гукнув я у відповідь.

— Ще не знаю, в усякому разі, щось дуже дивне.

— Може, акула? — пожартував я.

— Кілька акул!

Я схопився на рівні, глянув за лівий борт, напружив зір. Але нічого не бачив, окрім легенької імли, що висіла над теплим морем. А Палада побачив.

— Дельфіни, — буркнув так спокійно, мовби йшлося про звичайні сардини.

— Де?! — закричав я.

— Он там, прямо, на один румб од носа,— показав він ліворуч.

Хай йому лихо! Коли б же то я знав, що таке румб. Хотів спитати, але не встиг, бо дядечко теж зірвався на ноги й гукнув:

— Дельфіни, щоб я так жив!

А я пнувся, думав — із шкури вилізу. Нарешті побачив... Спочатку тільки бризки, мовби хто пускав млинчики по воді, а потім раптом... в очах мені потемніло! Справжнісінькі дельфіни! Такі самі, як я бачив по телевізору у фільмі «Дива природи». Їх було шість, а може, сім, хіба в такій гарячці полічиш. Прекрасні, проворні, бистрі, мов живі торпеди. То вискакували з хвиль, то знову щезали, ніби влаштували собі веселу забаву.

— Куди вони пливуть? — запитав Іво.

— Напевно, шукають їжі! — мовив Палада.

— А часто їх можна побачити?

— О, ні! Сьогодні вам дуже пощастило. Появилися як на замовлення.

Дельфіни тим часом пливли просто на нас. Щодалі виразніше видно було їхні здоровенні тіла, могутні хвостові плавці, зелено-сірі спини й жовтаві черева. Йшли серед бризок і піни. Здавалося, от-от рознесуть нашого «Тайфуна», але за якихось п’ятдесят метрів вони зненацька звернули вбік.

А шкода, бо дядечко вже наставив фотоапарат і хотів знімати. Що ж, дельфіни — це не туристи, які позують, коли їх попросиш, і кокетують перед об’єктивом. Солі їм на хвіст не насиплеш і не попросиш зробити лагідний вираз обличчя.

Рвонули, як морські дияволи, тільки вода за ними зашумувала, а нам було шкода, що так швидко скінчилася ця незвичайна зустріч.

Ми підходили до Ластового.

Перед нами виринули урвисті скелі. Ми пливли вздовж них, мов люди, що зазнали корабельної катастрофи і тепер шукають тихої пристані, або як пірати, котрі після сміливого наскоку втікають од погоні.

За хвилину я уявив собі, що ми таки справді пірати. Веземо з собою казкову здобич: скрині, набиті золотом і діамантами, повні мішки перцю, кориці, імбиру та інших східних коренів, кількох рабів, закутих у кайдани, і лихо його знає, що там іще. Плюємо собі на все, особливо на венеціанських купців, які дали так легко захопити себе. Зараз ми пристанемо в тихій затоці, вийдемо на берег, почнемо ділити скарби й сваритися при розподілі здобичі.

Дядечко, певно, відмовиться од своєї частки, бо він і так начинений доларами, точніше — банковими чеками. Мільйонер! Гірше буде із старим Паладою. Капітан, як я зауважив, любить брязкітливу мамону, і хто його знає, що він може собі дозволити. Ну, та ми з Івом провчимо його добре...

Тим часом не ми йому, а він нам дав таку прочуханку, що піт із нас лився дзюрками, бо в порту нам знову довелося вивантажувати кавуни.

Порт був невеличкий, одна кам’яна набережна, старий склад із сірого каменю, кілька зануджених віслюків у тіні крислатих платанів, кілька жінок, що прали білизну, і все романтичне, бо без туристів, фотоапаратів, без автомобілів, готелів, пляжників. Трохи сонно, трохи сумно, а проте якось невимушено і дуже романтично.

Було б іще романтичніше, коли б не ті пекельні кавуни, важенні, мов гарматні кулі. Спека, аж шкура шкварчить, а ми, як ото напівголі раби, ледве дихаючи, подаємо один одному кавуни. А кавунів тих стільки, що аж руки опадали!