Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Не знаю, чи довго тривала б та мовчанка, якби Тома не осяяла чудова думка. Ні з того ні з сього він заспівав. Спершу тихо, непевно, далі щораз голосніше, а коли нарешті взяв ритм — гуконув так, мовби хотів заглушити водоспад. Я завів і собі. Репетував як тільки міг. Співав усіх пісень, що мені подобаються. Том співав собі, я собі, а як виспівались — обидва зареготали.

Я гадав, що боки порву зо сміху, аж ні, не порвав, і тепер треба було подумати, що ж робити далі. І надумав. Схопив я кілька камінців, та й ну кидати ними навмання в склепіння гроту. Кидав і метикував, що коли камінь трапить на вихід, то назад він уже не впаде.

Перший камінь я кинув праворуч, понад водоспадом. Чув, як він ударився в стіну, і скотився додолу. Тепер я намагався кидати щоразу ближче. Том умить збагнув, про що йдеться. Зсунувся із скелі, став рядом, і ми вдвох заходилися жбурляти каміння — раз я, раз він. Раптом камінь, що його кинув Том, не вдарився об скелю і не впав назад. Ми прислухалися ще якусь мить, але не почули нічого, окрім шуму води.

Том схопив мене міцно за плече і трусонув, а тоді хутко подерся вгору. Я вперся лобом у вологу скелю. Ждав. Чув, як шумить вода і глухо стукає кров у скронях. А час минав...

Аж ось крізь шум води пробився радісний окрик. Він долинав згори, мовби з чорного неба. Я не жалів голосу. Зарепетував іще дужче і ну з радощів гатити кулаками в чорну скелю.

Була ніч. Над долиною висів великий, як гарбуз, місяць. Угорі мріли темно-сині в сутінках верховини, а дно долини, завалене кам’яними брилами, було схоже на куточок якоїсь чужої планети. І все видавалося сонним, чудним, нереальним. Навіть Том, що стояв при виході з гроту, скидався на прибульця з іншого світу.

Годилося кинутись один одному в обійми і радіти з життя. І ми кинулись, обнялися так щиро, як два мисливці, котрі знайшли серед снігової пустелі свою засипану халупу. А тоді полягали на землю, і нам було добре — ми ж бо відчували, що дихаємо, думаємо й існуємо.

Зненацька на тому схилі почувся протяжний вигук. Луна довго вторувала йому в порожній долині. Ми схопилися й собі закричали скільки сили. За хвилю хтось зіпнув знову. По голосу, що гримів, як грім, я впізнав дядечка Леона.

В долині нас шукали.

Я хотів збігти до нього, але був такий слабий, що ноги піді мною вгиналися. І під Томом теж. От ми й надумали, за давнім індіянським способом, розкласти вогонь. Та ба — сірників у нас не було.

Отож ми тільки гукали час од часу, чекаючи, коли рятівна експедиція підійде до нас. На жаль, я не діждався її. Здолала втома. Я заснув перше, ніж міг зрадіти, уздрівши руду бороду мого дядечка.

На третій день по тому, як англійська експедиція прибула на полонину, дядечко розбудив мене ще вдосвіта.

— Тьху! — плюнув з огидою.— Обманувся я з тими гадюками.

— Я теж, — позіхнув я.

— І мені вже боком вилазить ота їжа в порошку! Остобісіли пудинги, яловичина з бляшанок, супи з торбочок і молоко з тюбиків. Аж нудить, як подумаю про них. Давай віддячимо англійцям. Хай знають, що то значить порядно їсти. Вставай, великий відкривачу підземних печер. Ходімо наловимо пестрюги. Я набачив тут один потік, де ходять такі риби...

— Як дракони,— докінчив я.

Мені теж остобісіли англійські пудинги, тож я схопився, і ми з дядечком подалися ловити пестрюгу. Опівдні ми мали вже десять рибин, і ввечері дядечко запросив англійців та чорногорців на почастунок.

Ловці змій не тямилися з дива, так їм смакувала пестрюга. А ми пишалися, бо віддяка хоч куди! По Лондону, я певен, і досі ходять легенди про пестрюги дядечка Леона.

Біля вогнища доцент Керби дійшов висновку, що скільки б вони не сиділи на полонині — хоч до кінця світу — все одно жодної гадюки не спіймають. Отож він постановив згортати свій табір і шукати щастя деінде. Дідок порадив йому шукати в горах Проклетиє. «Проклетиє» — це означає «прокляті», а де ж його знайти більше гадюк, як не в тих проклятих горах!

І ми трохи скористалися з цього, бо виявилося, що в Мойковаці у англійців є два вантажні всюдиходи, отож вони можуть тягти нашого мамута до Колашина. А далі побачимо. Так принаймні сказав дядечко. Я й не здогадувався, що саме ми побачимо, але ж це не найважливіше. Найважливіше те, що з Колашина ближче до моря.

Чудово! Вранці другого дня цілий караван ослів рушив у дорогу. Ми прощалися з дідком і з горянами, як із найближчими родичами. І сльози підступали до очей, бо ж нам було добре тут. Усі обнімали дядечка. І мене теж обнімали.