Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Одним словом, страхіття!

Ні з того ні з сього мені пригадався уривок з однієї книжки, яку я брав у товариша, Янка Пасінського. То була книжка славнозвісного французького спелеолога [6] Вчений, що вивчає печери. (Спелеологія — наука про печери). . Цей спелеолог назнав у Піренеях фантастичний грот. Підземні коридори його розкинулися на кільканадцять кілометрів і спускалися на тисячу сімсот метрів завглибшки!

Такі книжки завжди згадуєш зовсім недоречно. Мов на зло, там описувалось, як славний спелеолог в одному із закутнів грота знайшов кістяк іспанського пастуха, котрий без харчів і світла забрався в країну ночі.

Гарні згадки! Ми з Томом у літніх сорочках, з одним жалюгідним ліхтариком, що світить од батарейки, і в товаристві кістяка. А як що станеться?..

Про це я й думати не хотів, але, як звичайно буває, чим дужче не хочеться про щось думати, тим набридливіше чіпляється до людини непрохана думка. І до мене теж чіплялася. Не знаю, чи доводилося Томові читать ту книжку і чи пам’ятав він той разючий уривок. Я не міг навіть запитати про це. Якби міг, то поділився б з ним своїми враженнями — адже боятися вдвох завжди бадьоріше: півстраху переходить на товариша.

Але Том, я певен, не читав тої книжки, бо, трохи оговтавшись, він підступив до кістяка. Що я мав робити! Пішов за ним, хоч ноги мені вгиналися і весь я був наче з вати.

Том зупинився перед кістяком і — ні з доброго дива — простягнув руку до черепа. Тільки-но торкнувся — череп розсипався на порох. Том йойкнув і кинувся навдьори. Зненацька спіткнувся. Впав долілиць. І тоді в печері стало темно, хоч в око стрель.

Я збагнув: розбився ліхтарик.

Збагнути я збагнув, але якось не вірилося. Може, тільки пересунулась кнопка вимикача? Може, ослабла батарейка? Та це були марні надії. Я чув, як Том застогнав і смачно вилаявся по-англійському. Коли б він вилаявся навіть мовою бушменів, то й це помогло б, як мертвому кадило! Скільки не кляни — ліхтарик од того не засвітиться.

Гарне становище! За десять метрів од нас — кістяк нещасливого шукача пригод, над нами — пишні сталактити, які росли тут протягом довгих віків. Том лежить, простягнувшись на весь зріст, а мене огортають чорні думки і перед очима стоїть отой приголомшливий уривок з книжки французького спелеолога.

А найгірше, що темно. Так темно — темніше вже й нікуди. Ми стояли поряд, але навіть білків очей один у одного не бачили. На щастя, Том мав ще коробочку сірників. Скільки там було тих сірників — лихо його знає. В усякому разі одного він запалив. У жовтому світлі Том скидався на пекельного духа, що снує в підземеллі. Та й я, певно, був ловкий! Добре, що не бачив сам себе, а то, мабуть, перелякався б.

Том люто лаявся і, якщо не помиляюся, сипав чортами на весь світ. Тільки становище наше від того не змінилося. Треба було діяти, і передусім — повертати з цього чорного пекла на землю.

За мить Том запалив ще одного сірника, закурив і кивнув головою, мовляв — ходімо. Він ішов попереду. Блідий вогник давав трохи тьмяного світла, принаймні ми розрізняли обриси скель. Пізнали вузький коридор, яким дісталися до сталактитового грота. Проте я не поручився б головою, що то саме він. Єдине певне — ми вертали назад.

Іти без пристойного світла було дуже важко. Посувалися крок за кроком, обмацуючи стіни й камені. Йшли уперто. А дорозі — ні кінця ні краю. Ми вже добряче потомилися.

Коли людина виснажена, її огортають сумніви. Нічого дивного, що й мене огорнули. Я ладен був лягти і — чекати. Всі наші силкування, здавалося мені, марні. Занесло нас у лабіринт, і ми ніколи вже з нього не виберемось. Чи надовго нам стане сірників та сигарет? На годину, на дві? А потім? Потім утома звалить нас з ніг, а холод і голод зроблять решту. Я мало не плакав, але ж при Томові ревіти не годилося. Отож я зціплював зуби і з останніх сил тягнув ноги.

Том теж геть пристав. Він часто зупинявся, важко дихав, витирав з лиця піт. По тому закурював нову сигарету і на превелику силу рушав далі.

Нарешті ми добрели до великої печери з водоспадом. Том радісно скрикнув. Він і гадки не мав, що саме тут почнеться найгірше.

Тьмяний вогник сигарети ледь жеврів у темряві, вода шуміла над нами похмуро й грізно — здавалося, вона от-от рине на нас і затопить.

Попереду — найтрудніший відтинок дороги.

Печера була велетенська, а вхід до неї — малий, як вушко голки. «Де його шукати?» — питався я подумки. Мабуть, і Том запитував себе про це.