Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Ми пам’ятали, що вхід десь над водоспадом, трохи ліворуч. Та чи немає там іще таких ходів?

Мовчки рушили ми далі. Йшли по слизьких скелях уздовж потоку. Невдовзі поминули водоспад. Перед нами височіла крута стіна, чорна, неприступна.

Том, як і раніш, попереду. Вилазив, мов чорний павук по чорній стіні. Обережно мацав, де б поставити ногу і вхопитися рукою, повільно підтягувався вгору. Часом щезав десь за поворотом. Тоді я зоставався сам. Мені ввижалося, що я вишу в порожнечі, і Том уже не повернеться. Але раптом з мороку виривала червона цятка сигарети. У тьмяному світлі того вогника я бачив бліде, застигле від напруги лице Тома.

Ми були вже високо над водоспадом. Над нами висіло склепіння печери.

Зупинилися поряд. Хвилину спочивали. Безугавний шум води вже несила було чути. Том глянув угору. Став навшпиньки, напнувся, як струна, витягнув руки, проте виступу не знайшов.

Вилаявся крізь зуби. Та, звісно, це йому не помогло. І мені теж. Я тільки збагнув, що діло наше кепське. Не напали ми на вихід! Том вийняв з кишені сигарети. Якусь мить порпався в пачці, потім сердито швиргонув її геть.

— No cigarettes, — мовив голосно.

Я зрозумів — уже немає і сигарет. Лишилися тільки сірники. Том ще хвилину смоктав недокурок, та скоро виплюнув його. Недогарок востаннє блиснув і впав межи каміння. Нас облягла темрява.

І тоді я подумав, що ми вже ніколи не вийдемо з цієї печери. Мав таке відчуття, що ми наче і є, а насправді нас нема. Вода ревіла під нами дедалі похмурніше, грізніше. До обличчя долітала курява дрібнесеньких краплинок. Я дрижав з холоду, а пропотіла сорочка, мов холодний компрес, прилипла до тіла. Хотілося їсти і спать. І млоїло з утоми...

Тоді Том підступив ближче і міцно обійняв мене. Думав підбадьорити, а мені стало ще страшніше. І великий жаль стис мені серце. Я подумав, що все назавжди скінчиться. Вже не побачу я мами, коли ввечері вона схиляється наді мною, аби сказати на добраніч, ні задуманого батька над креслярським столом, ані малої Ані, моєї молодшої сестрички... Не піду вже до школи, не розмовлятиму ні про пестрюгу — здоровенну, як дракон, ані про полювання на дикого осла...

А найдужче шкода було мені дядечка Леона. Все звалиться на його бідну голову.

— Ходімо далі! — раптом сказав я дуже голосно й чітко. Хай Том знає, що навіть у найгіршій скруті не можна здаватися. Треба шукати того пекельного виходу. Він, либонь, десь близько. Не опинилися ж ми тут якимсь чудом, не пройшли, мов ті духи, крізь литу скелю.

Том подав мені коробку сірників і, трусячи нею, щось повільно, розважливо тлумачив. Я взяв коробку, а коли відкрив її — з жахом упевнився, що там один-єдиний сірник. Ловке діло! Тепер усе залежало від тієї малесенької дерев’яної палички. Я зрозумів: Том іще раз хоче пошукати виходу. Я мав світити йому отим манюсіньким смолоскипом.

Том одвернувся до стіни. Я не бачив його, тільки чув, що він обмацує руками скелю.

Я вийняв сірник. Рука мені тремтіла і весь я трусився, як драглі. Боявся тернути сірником об коробку. Але ж треба було запалити. Обережно взяв деревинку, приклав головку до коробочки і потягнув. Сірник блиснув яскравим світлом і... зламався — палаюча головка упала мені під ноги...

Не хочу описувати, що тоді мене огорнуло і як я себе почував. Почував себе так, наче однією ногою був уже на тому світі.

Ну й попали — хай бог милує! Дядечко любив казати, що безвихідного становища немає. Видно, він ніколи не бував у невідомій печері отак, як ми — без їжі, без теплої одежі, без світла... відірваний од усього світу. Де тут вихід? До грота вела тільки вузька щілина, скрита серед кам’яних брил. Шукай вітра в полі.

Я думав, що Том розірве мене на дрібні шматочки. І добре б зробив. Тоді мені хоч не довелося б ждати голодної смерті. Але Том не промовив ні слова. Такий уже він стриманий англієць. Ні пари з уст! І то було найгірше. Мені хотілося плюнути на самого себе, тільки в такій темряві Том однаково б не побачив.

Раптом я згадав одне оповідання з життя індіян на Далекій Півночі. Два хоробрі мисливці заблудили в сніговій пустелі і не потрапили знайти свого куреня. Вони йшли вночі й удень, удень і вночі. Дорогою поїли всіх собак, а коли їсти було вже нічого, один з них розрізав собі руку і смоктав із жили власну кров...

Чи довго можна живитися власною кров’ю? Я хотів запитати про це Тома, проте вчасно згадав, що він не розуміє по-польському.

От невдача! І рота не розкривай! Був би Том поляк, ми могли б хоч сваритися, дорікати один одному, лаятися. Може, це помогло б нам. А так нічого не лишається, тільки мовчати, як у могилі.