Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Не журіться,— втішав він нас. — Лучче розкажіть, що чувати в Польщі і взагалі, як у вас там живеться?

Дядечко почав оповідати, як у нас живеться. Тим часом комендант послав по вино. Принесли червоне вино й пресмачні, смажені на маслиновій олії, сардини. А потім дядечко завів мову про те, як він партизанив у Кампіноській Пущі, а комендант — про партизанську боротьбу в горах Златібору. Щомиті валилися, мов снопи, трупи, вибухали гранати, і гітлерівці чимдуж тікали туди, де козам роги правлять. Балакали ото собі й геть забули про дев’яносто тисяч динарів. Що там гроші, коли в лісі точиться бій з окупантами і людині кожної миті загрожує смерть. Тоді тільки й думаєш, як би дожити до завтра і дати ворогові добрячого прочухана. І ще лунають партизанські пісні.

Співали по черзі. Дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську, комендант — югославську. А тоді обнялися й сказали, що до кінця свого життя будуть великими друзями.

Десь там в Ужицях міліція стає на голову, в Колашині зміцнюється польсько-югославська дружба, гітлерівців уже розгромили, і тільки ми, на жаль, були так само без грошей.

Проте ми вийшли з міліції веселіші. Комендант пообіцяв: як надійде вістка, що гроші знайдено, він зараз же дасть телефонограму до всіх відділень міліції. Отже, нема чого журитися. Треба тільки питати у відділеннях про наслідки розшуків.

Повернули ми під готель «Загора» до нашого доброго мамута. Дивимося — а там людей, немов приїхав сам ефіопський імператор Хайле Селассіє або зненацька з-під землі забило нафтове джерело. Мене цікавило, що там сталося, отож я пропхався крізь юрбу і власним очам не повірив. Виявляється, то зовсім не Хайле Селассіє і не нове нафтове джерело, а наш добряга-мамут зібрав таку оропію.

Отож я вдав, що ніякий не небіж господаря допотопного «мерседеса», ба навіть не якийсь далекий родич його, а просто зівака, і вкупі з усіма дивувався, відкіля перед модерним готелем узялося таке чудо техніки!

Проте дядечко — людина з характером. Не зрікся мамута. Навпаки, підійшов до автомобіля, та ще й з такою міною, ніби він винайшов порох, — одчинив дверцята, сів за кермо і глянув на стовпище, мов на диких зулусів.

— Ну й що? — спитав задирливо, а потім, спостерігши, що в юрбі є чужоземці, повторив запитання кількома європейськими мовами. Коли нарешті гаркнув по-німецьки, з натовпу висунувся літній добродій в окулярах, кругленький, мов барило, гладенько поголений, з усмішкою на устах, захоплений нашим мамутом. Підступив до дядечка і заговорив з ким по-німецькому. А дядечко шпарив як по нотах, наче з материним молоком увібрав геть усі правила німецької граматики.

Я, звісно, не тямив ні слова, але, дивлячись на них, зробив висновок, що то була, розмова, повна вишуканої чемності і люб’язності, на кшталт отакої: «Як здоров’я вашої бабці?» — «Дякую, дома всі здорові. А погода сьогодні чудова!»

Завжди найлегше розмовляти про погоду, навіть по-німецькому. Одначе я помилився. За хвилину дядечко вибрався з мамута, підняв капот і разом із своїм співрозмовником схилився над мотором. Вони стояли над ним, як два лікарі над умирущим пацієнтом. Кивали головами, на обличчях малювався їм клопіт, в очах світив щирий жаль.

Врешті дядечко рішучим рухом шпурнув капелюха в кузов, люльку засунув у кишеню і, хоча б йому що, заліз під автомобіль. Добродій зробив те саме.

За хвилину я почув зичний дядечків голос:

— Марціне, подай-но скриньку з інструментами!

Довше я вже не міг вдавати зіваку. Став знову небожем господаря допотопного автомобіля, тож погляди всіх звернулися на мене. Що я мав робити! Подав із заднього сидіння скриньку з інструментами, хоч мені й кортіло провалитися крізь землю, бо я страх не люблю таких видовиськ. От я вдав, буцімто мене зацікавив готель та чарівний вид гірських верховин, і потихеньку одійшов собі.

На терасі готелю — як на терасі: столики, парасолі, кельнери в білих куртках і повно туристів. Попивають, їдять, теревенять, милуються дикими краєвидами Чорногорії, а в гаманах у них набито грошей, вони не журяться тим, що буде завтра. І, певна річ, не мають гадки, що мій дядечко загубив під старим буком дев’яносто тисяч і ось уже тиждень ми живемо на ласку долі. А доля зажадала, аби наш мамут якраз вийшов з ладу.

Опершись на бетонову балюстраду тераси, я вдавав, ніби милуюся грою барв при заході сонця. Коли це щось страшенно загуркотіло. Я перелякався. Може, який невеликий землетрус? Може, кам’яна лавина обвалилася з гір? Але за мить я збагнув, що то не лавина і не землетрус, то наш мамут озвався після тижневого німування.