Адам Багдай - Пірати Співучих островів

Почувши той пекельний гуркіт і гамір натовпу, я кинувся на вулицю. Мамут стояв на своєму місці. Дрижав, наче його трясця трясла, а з вихлопної труби виривалися чорні клуби диму. Біля мамута тисли один одному руки мій дядечко і схожий на барило добродій. Обидва впрілі, в пилюці, вимазані мастилом. Горе та й годі! Глянувши на бездоганно випрасувані штани добродія, можна було розплакатися. Пляма на плямі! Про сорочку, яка ще кілька хвилин тому була біла-біла, аж блищала, краще й не казати. Проте пики обом сяяли, а очі променіли зворушенням. Видно, що таки дали раду мамутові! Вдихнули в нього новий дух.

Уздрівши мене, дядечко переможно засміявся:

— А бачиш, недовірку, я ж тобі казав, що ми проїдемо ще на ньому кілька добрячих кілометрів! Треба якось відзначити цю перемогу духу над матерією.

Дядечко взагалі поводився так, мовби щойно виграв на лотерейний квиток цілий мільйон. Узяв добродія під руку, і, сміючись на весь рот, повів його на терасу готелю.

Дорогою пояснив мені, що це вельми симпатичний інженер з Відня, шанувальник старих автомобілів і великий знавець двигунів внутрішнього згоряння. Йому аж серце затріпотіло, коли побачив такий музейний екіпаж, а як довідався, що мотор відмовив — не витримав і великодушно пожертвував білизною сорочки та рубцями штанів, аби тільки врятувати високоповажного старигана. Є ще ентузіасти на світі!

Дядечко подався до вмивальні — опорядитися трохи. Інженер теж зник десь на кілька хвилин. Я зостався за столиком сам, а в голові, мов цвях, стирчала думка: за що ж дядечко частуватиме? Правда, у нього була чарівна усмішка, але ж за саму усмішку кельнер не подасть далматського вина до столу.

Я не міг усидіти на місці. На щастя, невдовзі появився австріяк у чистій, сніжно-білій сорочці і в інших штанях, а за хвилину вкотився на терасу наш дядечко. Він сяяв радістю й так і сипав здоровим польським гумором. Із старопольською гостинністю умовляв інженера пити й їсти, а до мене мовив, усміхаючись:

— Що ти наче осовів? Що з тобою сталося? Візьми баранячий шашлик або чабакчице — ось цю народну югославську страву. А потім з’їси морозиво.

— Дядечку,— шепнув я, — мені що-небудь найдешевше...

— Збожеволів! — крикнув він на мене.— Ми ж уже цілий тиждень по-людськи не вечеряли! А може, хочеш півника по-сараєвському? Це буде тобі найлучче.

Ну от, прошу, — півник по-сараєвському! Шістсот двадцять динарів, плюс надбавка за обслуговування та напої. Є розмах у дядечка! Легко мати розмах, коли катма грошей.

Я пив фруктовий сік і сидів як на розжареній сковороді, а вони проголошували тости за техніку, карбюратори, коробки передач, а насамперед за нашого старого мамута і за знайомство, що відбулося під автомобілем. Я їв півника по-сараєвському, а вони торочили собі про вищу математику, кібернетику, електронні машини, про всякі теорії... А я питався подумки, як буде з практикою — хто заплатить за наш обід? Либонь, не магараджа Пенджабу!

Я їв півника, але не відчував його смаку. Міг би їсти навіть траву і теж не відчував би — так хвилювався. Мені здавалось: от-от підійде кельнер і вчинить страшенний скандал. «О, прошу, назамовляв бозна-чого, а тепер не платить!».

Я не міг діждатися кінця тієї учти. Нарешті діждався.

Мені волосся на голові стало сторч, коли дядечко кивнув кельнерові, і той на срібній таці, на білій серветці приніс рахунок. Дядечко потягнувся до задньої кишені. Ну, думаю, зараз він добуде своє посвідчення і скаже: «Пошліть, будь ласка, рахунок до Варшави». Але — о диво! — у дядечка в руці я побачив пачку банкнот!

«Чарівник!» — зітхнув я з полегкістю, одначе ту ж мить у мене зародилася підозра. Може, дядечко в умивальні придушив якого швейцарського банкіра?..

І тоді на засмаглій, аж чорній його руці я побачив вузеньку смужку білої шкіри. У дядечка не було годинника! Великий чарівник просто загнав його. Але де? Коли? Спитати зараз, при цьому віденському інженерові, я не міг.

«Леонові потрібна була б розумна жінка,— казала колись моя мама батькові.— Цей чоловік не знає, на якому світі живе».

А проте дядечко добре знав, і жінка була йому зовсім непотрібна. Він волів канарків. Канарки не ходять до перукаря, не носять капелюшків, не подають до столу пригорілого супу і не зчиняють бучі, коли людина продає швейцарський годинник.

Я думав про це, коли ліг спати. Ми отаборилися за два кілометри від Колашина, на гарній гірській галявині. Місяць висів над лісом, немов вирізаний із золотої бляхи. З намету було видно клапоть салатового неба, верхівки ялин і дві великі копиці сіна. І все — наче вилите з місячного сяйва. Тихо. В тій тиші я тільки й чув дедалі голосніше цвіркотіння коників та дядькове дихання.