Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

— Ну, про що я думаю?— запитав Хихикало.

Михайло знову звів брови і безнадійно сказав:

— Ні про що.

— Правильно,— охнув Хихикало.

Михайло поглянув було на Бориса, але той знову відвернувся, роблячи вигляд, що обтрушує плече.

Тепер надійшла черга Мовчуна — Михайло вперся поглядом в його очі. Широко розплющеними круглими очима Мовчун зачаровано дивився на Михайла.

— А ти щось приховуєш,— жартома промовив Михайло.— Зараз угадаю, краще сам признавайся.

І несподівано, немов загіпнотизований пронизливим Мишковим поглядом, Мовчун... заговорив:

— Це не я... Це Борька придумав: вашу шлюпку загарбати! Борька нас підмовив,— квапливо розкриваючи рота, мурмотів він, немов боячись зупинитися і замовкнути назавжди,— в плавання... без вас... і не в Таллін, а навколо світу... І не навколо світу!.. Загарбаємо шлюпку... У бухті сховаємося, там жити будемо, а по ночах листи в поштові скриньки носити, у Борьки всілякі марки закордонні, всі повірять, що навколо світу пливемо, а ми не попливемо, півроку пройде, припливемо до пристані й усю шлюпку по шматочках міняти будемо хлопцям, а вони нам — рушницю пневматичну, вудочки, все, що бажаємо.

Він замовк.

Було тихо. І ніхто взагалі не дивився один на одного.

— Йдіть звідси! — твердо мовив Михайло.

— Теж мені думки читає,— пригнічено сказав Борис.— Ну, якщо чесно, збиралися ми загарбати шлюпку! Так коли це було! А цей Мовчун розбалакався! Мало що думали! Думали, та передумали!

— Ми їм ще устругнемо! — підлесливо сказав Хихикало.

— Ану тебе! — скипів Борис.

— Зрадники! — тихо промовив Михайло.

Борис повільно пішов геть. Хихикало і Мовчун попленталися за ним. Хихикало дав Мовчунові потиличника.

— Тріпло.

Мовчун зупинився, тужливо подивився приятелям услід і звернув в інший бік. А Борис ішов, не обертаючись, і кидав гальку в смугу прибою.

— Борю, ти не бійся, — хихикнув позаду Хихикало.— Нікуди вони не попливуть.

— Відчепися,— замахнувся на нього Борис. Хихикало відскочив і побіг у місто.

Михайло, Женька і Мошкіни сумно стояли біля шлюпки.

— Вправно ти все дізнався,— сказав Женька Михайлові.— Їх треба було давно перевірити!

— Та ні... Я і не думав... Я просто хотів потренуватися,— розгублено промимрив Михайло.

— Нехай забирають! — Михайло розлючено викидав з шлюпки все, добуте «постачальниками»: запасні дошки, скоби, корзини, мотки мотузок, рятувальні круги. Вітрила: фок і клівер. І навіть щоглу — фібергласову жердину — викинув.

— І трос нам не потрібен! — згарячу заявив він.

Та Женька схопив бухту троса і сів на неї:

— На наші гроші куплено.

Вони не знали, що над ними сходяться ще більші хмари.

Хихикало розгорнув бурхливу діяльність. Він прибіг до стадіону. Запопадливо спитав у спортсмена, який понуро стояв під рейкою зі зламаною бамбуковою жердиною:

— Це у вас недавно щось загубилося?

— Де вона??? — скрикнув спортсмен.

— Там, — показав рукою Хихикало,— де пляж покинутий. Жердинку вашу хлопці на щоглу собі віднесли.

Потім Хихикало помчав до приймальпого пункту брухту. Він підлесливо сказав підсліпуватому приймальникові:

— Тут до вас нещодавно хлопці приходили, метал здавали. Пам'ятаєте?

— Хіба все запам'ятаєш?

— Ну, вони по п'ять разів вам одне й те ж здавали. Купили вас.

— Купили! — підхопився приймальник. — Вони мене обдурили!

— Еге ж,— підтвердив Хихикало.— Вони собі з ваших грошей парус на шлюпку купили. Он там вони окопалися — на покинутому пляжі.

Потім кинувся до батьків Мошкіних. Він підлесливо сказав:

— Вони втопитися можуть. Маленькі ще! Жалко!

До тітки Клави:

— Це Мишко ваш — заводій! Кругосвітнього капітана з себе удає! У небезпечне плавання Женьку заманює!

До батька Мовчуна:

— Я знаю, де ваш тигр ховається.

До батька Бориса:

— А хочете, скажу, де ваш візок стоїть! Тільки нікому не кажіть, що я сказав. Самі дізналися, гаразд? — попереджав він його, як і всіх.

Але Борисів батько був кремінь людина. Він чіпко схопив Хихикала за руку:

— Веди. Ти не смикайся, не смикайся! Нехай тільки тебе потім спробують зачепити! Розкрадачі! І батька свого гукни! Ходімо, ходімо! А мій де? Відповідай!

Першим до причалу зі стадіону прибіг спортсмен-розрядник. Він схопив щоглу — свою фібергласову жердину, похмуро подивився на мандрівників і побіг.

Михайло сидів на борту шлюпки, похнюпивши голову.

Дідок з приймального пункту акуратно згорнув у рулон вітрила в рахунок компенсації збитків, похитав головою: «Соромно обманювати!»— і задріботів геть.