Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

Бракувало всього: цвяхів, шурупів, не було щогли для паруса. Та й самого паруса не було. А на парус гроші потрібні! Паруси на смітнику не валяються!

«Так ми на парусах у Таллін ніколи не попливемо, навіть і через три літа»,— похмуро міркував Борис. Він і його компанія вже знали, що значить кодова назва «Напавтал». Але їм більше подобалося: «Напанасвіт»— на парусах навколо світу. Таку назву придумав Борис. Він і його компанія, як і раніше, мріяли викрасти шлюпку — але тільки повністю оснащену! Мріяли навчитися у Михайла навігації та керуванню парусом. Хотіли здійснити «обманну» кругосвітку. Та їх дратувало те, що шлюпка і досі не готова. Так і літо кінчиться, а вони не встигнуть виконати свій хитрий план.

Якось Борис сказав Михайлові:

— Мишко, ви будуйте, а нам краще постачання доручи!

— Дійте,— погодився Михайло.

І Борис зі своєю компанією почали діяти. В той же день з великим візком, «позиченим» у Борисового батька, «постачальники» вирушили по подвір'ях.

Вони зупинилися біля дідка, який сидів на лавочці, і Борис діловито сказав:

— Брухт збираємо. У вас є?

— Кольорові метали,— уточнив Хихикало.— А взагалі, будь-які.

Дідок риссю пройшов у сарай і вмить повернувся з пом'ятим чайником і дірявим мідним підносом.

— Молодці! — він погладив Мовчуна по голові. Мовчун кивнув.

— На переплавку,— сказав Борис хлопцеві біля наступного будинку. Хлопець швидко притяг лист дюралю.

— Мартенам! — повідомив Борис жінкам у сусідньому дворі.

Мешканці дружно несли старі тази, миски, каструлі, алюмінієвий дріт, погнуті бронзові крани. А чоловік у солом'яному брилі подарував величезний шматок свинцю.

— Хотів на донні грузила, та для такої справи нічого не шкода!

Мешканці, задоволено усміхаючись, дивилися, як хлопчики, насилу штовхаючи навантажений візок, покотили його у подвір'я школи. Зникнувши за школою, «постачальники» налягли і викотили візок на сусідню вулицю через іншу хвіртку.

Зупинилися вони біля приймального пункту вторсировини, і Борис, постукавши в зачинене віконце, гучно запитав:

— Хто-хто у теремку живе?

У віконце висунувся підсліпуватий приймальник:

— Давай на терези.

Хихикало підморгнув приятелям і побіг кудись уздовж паркану. Приймальник розчинив широко ворота. Борис і Мовчун з візком пройшли за ним під барвистим плакатом на високих стояках: «Здавай старовину як сировину! Метали вторинні будуть первинні!»

Борис і Мовчун зважували свій брухт частинами. Все разом не зважиш. Як відомо, за залізо — одна ціна, за мідь і олово — інша.

Приймальник записував. «Постачальники» відносили брухт за ріг до загальної купи і, відсунувши дошку в паркані, непомітно передавали Хихикалу. Славко, швиденько оббігши навкруги, відносив ті ж самі миски й каструлі назад на візок.

— Та що у вас там — поклади? — дивувався приймальник, показуючи кудись за ворота.

— Еге ж,— кивав Борис.— Не менші, ніж у вас!

— А ви б знову на візку,— пропонував він.

— Нічого,— відмахувався Борис, киваючи на квапливого Хихикала.— Він у нас двожильний.

Нарешті Хихикало заморився, тож вирішили закінчити.

— Більше нема,— сказав Борис. І одержав гроші.

— От ми й розрахувалися. Заходьте ще,— привітно кивнув приймальник, поправляючи окуляри на мотузочці.— Радий.

— І ми,— відповів Борис. Хихикало захихикав, Мовчун кивнув. І вони заквапилися геть.

...Коли б сторож лісопилки не дрімав у затінку, він побачив би дивовижну картину. Крізь щілину паркану на територію складу просунулася рука з довгим гострим на кінці гачком. Тюк! — вістря гачка з розмаху встромилося в одну з дощок, складених у штабель. Дошку підтягнули до щілини, перевернули на ребро, і вона з тоненьким скрипом щезла за огорожею.

В заростях бузини, за огорожею, Мовчун і Хихикало приймали дошки, які Борис витаскував гачком, і акуратно складали на візок.

...Далі дещо дивовижне трапилося і на стадіоні.

Коли розрядник по стрибках у висоту встромив у пісок довгу фібергласову жердину і, розминаючись, зробив коло по біговій доріжці,— жердини на старому місці вже не було. Замість неї стирчала якась сучкувата палиця.

А Борис, Мовчун і Хихикало мчали геть безлюдним, знеможеним від спеки провулком.

Вони пробігали повз Борисове подвір'я, і тут їх раптом гукнув Борьчин батько.

— Гей! Зараз московський прибуває,— звично забубонів він.— Негайно везіть фрукти до вокзалу. Про ціну домовимося. Все, що зверху,— вам. Згода?