Вахтанг Ананян - Таємниця гірського озера

— Причина відома, — важко дихаючи, почав дід Асатур, — мій покійний кум Мукел казав, що… Не треба сміятися. Це диявол, якого вигнали з пекла…

— Повинні ж ми, нарешті, з’ясувати причину цього ревіння! — вигукнув Камо схвильовано. — Поїдемо і побачимо на власні очі.

— Дитино моя, відмовся од цього небезпечного задуму. Це — прокляте озеро, — намагався переконати внука старий мисливець, відчуваючи разом з тим гордість, мовляв, «кров мисливця Асатура тече в жилах онука».

Армен і Грикор поглянули один на одного, потім на Асмік. Особливо був вражений Грикор, який не раз чув страшні казки діда Асатура і був під великим впливом їхньої чарівної сили.

— Якщо я піду, хто буде біля телят? — спробував він відмовитись.

— Он іде пастух, — сказав Камо, показавши на Вано, який ішов з палицею на плечі.

— Еге-еге! Як добре, що він іде… — нещиро зрадів Грикор.

Діти сіли в човен. Грикор підвів руку, немовби хотів доторкнутися до уявної бороди.

— Чи по дав би ти нам, дідусю, селезня? Може, справді, зустрінемо вішапа?

— Кинемо йому в пащу селезня, а самі втечемо…

— Ти саме такий, щоб вішану віддати! Па, візьми на шашлик, — кинув дід Гри корові селезня в човен.

Плигнув у човен і Чамбар.

Дід Асатур, залишаючись на березі, побожно перехрестив дітей і щось забубонів собі під ніс.

— Ну, тепер ніякий диявол не підійде до нас, — спробував пожартувати Грикор.

Діти усміхнулися, але відчуття страху непомітно підкрадалося до їхніх сердець. Не боявся лише п’ятий «учасник» експедиції — Чамбар. З веселим скавучанням, висунувши язик, він нетерпляче рвався вперед, передчуваючи бажане полювання.

— Армене, стеж по карті,— сказав Камо. — Але, мабуть, треба й позначки на шляху робити, бо тут можна й з картою заблудитися.

Озеро, по якому плив човен, було не більше кілометра в окружності. Діти до пливли до протилежного берега, і човен зупинився.

— Куди далі? — запитав Грикор. — Назад?

— Шкода! — промовила Асмік. — Я думала, ми довго плаватимемо, а тепер — назад?

— Ми попливемо вздовж берега — з його східного боку повинен бути прохід у другий басейн, — сказав Армен.

Камо і Грикор знову взялися за весла, і човен повільно поплив уздовж жовто-зеленого берега.

Стіна високого очерету здавалася безкрайньою. Але враз у ній відкрилося щось подібне до входу, і Камо ввів туди човен. По обидва боки входу природною загорожею підіймався високий очерет.

В цьому коридорі-протоці було так вузько, що хлопчикам важко було гребти. Ставши на середині човна, Камо працював одним веслом, поперемінно загрібаючи воду то зліва, то справа.

Верхівки очерету зійшлись і утворили над протокою арку, що не пропускала сонячного проміння, і вода тут здавалася чорною, як чавун. Але ось коридор звернув ліворуч, і діти побачили інше озеро.

Це озеро було менше, ніж перше, але таке ж сонячне, ясне… Срібна поверхня його, в рамці яскравих золотисто-смарагдових заростей, була вкрита зграями птахів.

Гуси, качки, гагари та інші птахи, що заволоділи озером, побачивши човен, сполошились і з гелготанням знялися над водою. Повітря сповнилося шумом крил.

Чамбар не втерпів. Він скочив, шаленим гавканням виявляючи свою радість, і довго не міг заспокоїтися, скімлячи і облизуючись червоним язиком.

— Яке чудесне озеро! — вигукнула Асмік. — Гляньте-но тільки, яке ж воно красиве!

— Так! — сказав Грикор, жадібно поглядаючи на очерет, який кишів дичиною, і ковтнув слину: — Скільки тут смачного!.. — пожартував він.

На середині озера виднівся острівець, зарослий очеретом.

Коли човен підплив до острівця, з його берега шмигнула і сховалася у воді видра, що вигрівалася на сонці.

— Ех, якби дідусева рушниця була зараз зі мною? — журно зітхнув Камо.

— Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, — сказав Армен.

Вихід виявився протокою, ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.

— Пливімо назад, — сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, яка здавалась пробитим у горі тунелем.

— Що б там не було, треба пройти, — відповів Армен і додав: —Тут ми навіть скоріше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак…

Камо і Грикор схопилися за очерет, який ріс обабіч протоки, потягли до себе, і їхній човен легко ковзнув уперед.

Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?

А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, створене густим листям очерету, було тут зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темнозеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен нарешті зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, створивши сплетіння, з якого, здавалося, він уже не зможе вибратися.