Вахтанг Ананян - Таємниця гірського озера

— Армене, куди ти завіз нас? — запитала схвильовано Асмік,

— Пливімо назад! — вигукнув Грикор.

Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався. Його широка й тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей.

Діти зніяковіли.

— Може, вийдемо на берег? — запропонував Армен.

— Ну й затягне нас там! — заперечив Камо. — Сама вода, болото… Та й куди податися? Лише озеро навколо…

— Тоді що ж, помирати тут з голоду?.. Молодці ми будемо! — розсердився Грикор. — Треба просуватися назад.

— Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! — вигукнув Камо і, схопивши весло, почав сердито обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки, наче волокна мокрої зеленої шерсті.

Допомагати Камо, взявши друге весло, заходився Армен, а Грикор з Асмік обривали водорості руками. Поволі шлях розчищався, і човен потихеньку, немов черепаха, посунувся вперед. Нарешті, після довгих і важких зусиль, дітям вдалося перемогти водорості, і човен вирвався з похмурої протоки в інше, світле водоймище.

Діти з полегкістю зітхнули. У них одлягло від серця: неначе з темної в’язниці вирвалися вони на волю.

— Гуси, гуси! — захоплено вигукнула Асмік.

Велика зграя гусей злякано злетіла в повітря, сповнюючи його тривожним гелготанням. Яскраво блиснули на сонці білі крила.

— Ми просто в казкове місто потрапили, з водяними вулицями, — раділа Асмік. — Глянь, глянь, Камо, адже це справжнє місто! Армене, Грикоре, бачите, он майдан, а на ньому — пам’ятник, — показала Асмік на високий кущ очерету, що ріс із води посередині широкої гладіні озера. — А хіба не подібний до фортеці он той острівець з очерету? До вежі не подібний? Ні, це казка, це казка, Камо!..

— Ми запливли в найглухішу частину озера, дивіться, і птахи не бояться нас, — сказав Армен. — Киньте весла, я зроблю знімок.

— Сфотографуй. Армене, і «пам’ятник», і «фортецю», — просила Асмік.

Вони все пливли вулицями-протоками цього дивного «водяного міста». Інколи така «вулиця» обривалась несподівано, човен натикався на очеретяну стіну, і дітям важко було вибратися назад… Інколи протоки схрещувались або йшли паралельно, і нарешті всі «вулиці», «провулки» злились в один широкий, світлий «проспект», з якого брала початок найкоротша в світі річка, що впадала із Гіллі в Севан.

Настрій у всіх був чудовий. Забулися всі жахи. Ніхто не згадував вішапа, лише Чамбарові було невтямки, чому ніхто не стріляє, коли навкруги сила-силенна птахів. І, мабуть, з сумом згадуючи свого господаря-мисливця, він жалібно скавучав і неспокійно крутився в човні.

— Давайте зупинимося тут і наберемо яєчок, — запропонував Армен і враз почервонів; чи не подумають товариші, що він злякався вішапа?

— А таємниця? — запитав Камо, пильно глянувши на приятеля.

— Треба спочатку точно довідатись, де саме реве вішап, — сказав Армен. — Можливо, ми вже пропливли повз те місце?

— Почекаємо тут, він скоро нагадає про себе.

— А мені хочеться пливти далі, хочеться довідатись, що є в інших басейнах, — нетерпляче поривалася вперед Асмік. Великі чорні очі дівчинки неспокійно поблискували, жадібно вбираючи в себе все, що було навколо.

А вішап ніби підслухав Камо. Майже в цю мить зовсім близько розляглось його оглушливе ревіння: «Болт… бо-олт… болт!..» Дітям здалося, що під ними захитався човен… Скочив і уривчасто загавкав Чамбар. Захоплення Асмік змінилося жахом.

Човен зупинився. Асмік, шукаючи захисту, дивилась на Камо.

— Ну, тепер зрозуміло, де він. Пливімо прямо туди! — наказав Камо.

Хлопчики мовчки підкорились і гребли далі, скеровуючи свій човен в таємничу глибочінь озера Гіллі.

Що далі, то більше перед ними відкривалось нових красот природи. Але діти не помічали їх зараз.

Човен зайшов у нове маленьке озеро. Воно не було таке спокійне, як інші. Вода в ньому, здавалося, поволі кипіла, як в казані, поставленому на невеличкий вогонь. На ній набігали і одразу ж гасли, розходячись колами, великі бульбашки.

— Що з водою? — запитала Асмік.

— Може, джерела? — припустив Камо.

— А що ж? — впевнено відповів Армен. — Подумай, скільки тут води! З гір в Гіллі впадає всього два струмки, а витікає ціла широка річка.

— Вода і справді немовби джерельна, — підтвердила Асмік, занурюючи у воду руку.

— Через те, коли в селі джерела висихають, всі п’ють цю воду. Але звідки тут стільки води? Вона мусить текти сюди з якогось великого водоймища…

— Та хіба ж може бути стільки джерел? — недовірливо пробурчав Грикор.